Катерина Аксьонова. БОЖЕВІЛЬНЯ ДЛЯ ЖУРНАЛІСТІВ.
©Катерина Аксьонова

    Катерина Аксьонова. БОЖЕВІЛЬНЯ ДЛЯ ЖУРНАЛІСТІВ.

    П”єса увійшла в лонг-ліст фестиваля “Тиждень актуальної п”єси 2011”.

    ДІЙОВІ ОСОБИ:

    Андрій - чоловік за 40 років.
    Тренер - чоловік, трохи старший за Андрія.
    Ірина - жінка, трохи за 30 років.
    Ольга - дівчина близько 20 років.
    Галина - жінка, до 40 років.
    Богданович - чоловік, за 60 років.
    Зиновій - чоловік, близько 35 років.

    Сцена 1.

    На сцені стоїть стіл, півколом біля стола багато офісних стільців. Заходять двоє чоловіків. Продовжують розмову.
    АНДРІЙ: Ви впевнені, що вони сприймуть це нормально?
    ТРЕНЕР: Повірте моєму досвіду, пане Андрію. Десять років у божевільні роблять кожного дуже тактовним у ставленні до оточуючих.
    АНДРІЙ: Лікар, ні, краще їм не знати ким ви працювали, будьте для них Тренером.
    ТРЕНЕР: Добре, тренер, що проводить тренінг по кар’єрному зростанню.
    АНДРІЙ: Кар’єрне зростання. Ні, це буде занадто, ще подумають чогось. Захочуть на моє місце.
    ТРЕНЕР: Вас це не повинно турбувати. Тепер ви медіа-магнат.
    АНДРІЙ: Я власник. Просто власник декількох медіа. Їм теж не варто про це казати.
    ТРЕНЕР: Вони що не знають, хто головний?
    АНДРІЙ: Лікарю, це все непевно. Ви знаєте світ в якому ми живемо. Прийде нова влада, все зміниться.
    ТРЕНЕР: Ми ж домовились - тренер, ніяких лікарів. В нас тут і санітарів немає. Тільки помічники у проведенні тренінга. А по-друге, про владу? Ви щось таке чули чи знаєте?
    АНДРІЙ: Я? Ні? А ви?
    ТРЕНЕР: Звідки мені. Скільки чоловік група?
    АНДРІЙ: Ще не знаю. Оберемо тих, на яких найбільше скарг від колег та родичів.
    ТРЕНЕР: Добре, це організаційне. Суму рахуватимемо пізніше. Але ви мені скажіть, чим викликана така нагальність.
    АНДРІЙ: Знаєте, лікарю, я мав на увазі, тренере, журналістика зараз переживає не найкращі часи.
    ТРЕНЕР: Ми всі переживаємо не найкращі часи.
    АНДРІЙ: У вас робота завжди буде.
    ТРЕНЕР: Постукайте по дереву, щоб не наврочити.
    АНДРІЙ: Тут скрізь пластик. А ви забобонні?
    ТРЕНЕР: Я? Ні. Боронь Боже.
    АНДРІЙ: Так я про журналістику.
    ТРЕНЕР: Ви не проти, якщо я буду занотовувати.
    АНДРІЙ: Як вам зручніше.
    Тренер сідає за стіл і починає писати.
    АНДРІЙ: Я ще нічого не сказав, а ви вже пишете.
    ТРЕНЕР: Це для історії хвороби... Я хотів сказати це для історії тренінга. Слухаю.
    АНДРІЙ: Журналіст, це завжди посередник, завжди передавач.
    ТРЕНЕР: Чого?
    АНДРІЙ: Інформації, думок. Знаєте, як це чудово переказувати широкому загалу те, що сказала мені поважна людина.
    ТРЕНЕР: І коли ви відчули комплекс меншовартості? Я хотів спитати, коли ви захотіли бути журналістом.
    АНДРІЙ: Завжди.
    ТРЕНЕР: А дитиною?
    АНДРІЙ: Я дитиною хотів в телевізор.
    ТРЕНЕР: Нарцисизм.
    АНДРІЙ: Що тренере?
    ТРЕНЕР: Кажу завжди приваблював вас нарратив.
    АНДРІЙ: Безумовно. А зараз всі ці блогери, соціальні мережі. Демократія зі свободою слова, як кість у мешті для професіонала.
    ТРЕНЕР: Який тиран вам ближче до серця?
    АНДРІЙ: Титан, який ближче... (Тренер смикається, хоче щось сказати, але мовчить.) Американці, знаєте, війна для першої шпальти, а потім ще список пасажирів “Титаніка” .
    ТРЕНЕР: Так що вас не влаштовує?
    АНДРІЙ: Світ змінюється.
    ТРЕНЕР: Навряд чи я можу тут зарадити.
    АНДРІЙ: Треба змінюватись і професійно, відходити від штампів, уникати кліше, нехай вільно струменить чисте і правдиве слово журналіста.
    ТРЕНЕР: Коли ви перестали писати вірші?
    АНДРІЙ: У тринадцять.
    ТРЕНЕР: Була психологічна травма?
    АНДРІЙ: Ні, почав ходити у гурток журналістів. Там вірші не були потрібні, там потрібно було слово, що йде з серця і бринить у просторі.
    ТРЕНЕР: Я так і подумав.
    АНДРІЙ: А зараз заполонили усе. Чим нам займатись? Всі відомі особистості мають свої думки в щоденниках або на чвириньку, або ще в якомусь місці, куди їх завела доля. Знаєте, що найгірше?
    ТРЕНЕР: Вже не уявляю.
    АНДРІЙ: Вони спілкуються між собою.
    ТРЕНЕР: Масова комунікація. Чим ви незадоволені?
    АНДРІЙ: Вони спілкуються між собою, масово, але без нас.
    ТРЕНЕР: Ви впевнені, що самі не хочете пройти цей тренінг.
    АНДРІЙ: Дякую, мені це зовсім не потрібно.
    ТРЕНЕР: Ви впевнені?
    АНДРІЙ: Мені болить журналістика загалом, а не моя доля в ній.
    ТРЕНЕР: А ваших колег?
    АНДРІЙ: Вони бентежаться за себе.
    ТРЕНЕР: Зрозумів. Для початку достатньо, далі будемо працювати.
    АНДРІЙ: А скільки це займе часу?
    ТРЕНЕР: Знаєте, це дуже індивідуально. Лікування складне, подивимось, які ще будуть аналізи.
    АНДРІЙ: Тренер, які аналізи?
    ТРЕНЕР: Аналізи результатів тестів, ми всіх їх протестуємо. Проведемо бесіду. Але в найкращому разі декілька годин.
    АНДРІЙ: А я зможу продивитись відповіді?
    ТРЕНЕР: Тут на тренінгу, ми як лікарі, повна конфіденційність. Ви приводьте.
    АНДРІЙ: Завтра, як домовлялись, до зустрічі.
    ТРЕНЕР: Побачимось.
    Андрій виходить.

    Сцена 2.

    ТРЕНЕР: Чи не погарячкував я зі зміною професії? Лікар це стабільність. А проводити тренінги це відомість. Хтось же мені підказав, почни з журналістів. Я і зробив дев’яносто відсоткову знижку. Андрій обіцяв телебачення, газети. А якщо в мене не вийде? Понаписують Бог знає що. Потім виплутуватись. З чого ж почати, треба якось їх зацікавити. Кожному приділити увагу, але це ж не обхід, це спільна робота.
    Тренер схоплюється на ноги.
    ТРЕНЕР: Може це бути пасткою. Вони будуть верзти мені казна-що. Я відповідатиму, вони потім все змонтують і я виглядатиму дурнем. Чому завжди журналісти? Я пам’ятаю мого першого пацієнта. Була зима. Журналістка на високих підборах. Зламала ногу. Молода, як вона верещала, коли ми - санітари пхали її у швидку. Така ожеледиця, а вона на підборах. Божевільна. Ні, краще заангажована в професію. Її оператор, поки ми везли її сказав тільки два речення. Перше - в вас тепло. І друге - курити можна. Це була моя перша зміна. Я їх запам’ятаю на усе життя. Ось зараз вирішив підзаробити - і знову ці журналісти.
    Вона торохтіла і питала чи зняв усе Михайло. Хай тобі грець, ім’я і досі пам’ятаю. Він знімав, як я гіпс накладав в лікарні. Що я тоді вмів? Наклав, мене знімали. Потім отримав за те, що втік з швидкої. Наступного дня показали по телевізору. Мене всі впізнавали. Особливо, коли я допомогав журналістці йти сходами. Тієї зими я дуже мерз і саме тоді вирішив йти в психіатрію. Лікувати тіло можуть усі, я хотів лікувати душу. І бажано в теплому приміщенні.
    Тепер глибокий видох. Говорю, говорю. Звичка. А що робити, коли пацієнт розхитується на стільці? Тренер, тренер, коуч. Навчу поважати себе, знайду, яких цілей домагатись. Яких цілей треба домагатись в журналістиці? Подзвонити Андрію. Ні, сам дам собі раду. Краще нехай вони мені розкажуть. Визначу діагноз. Ні, знайду правильну стратегію по виходу з кризи. Треба занотувати.
    Тренер сідає за стіл, пише.
    Затемнення.

    Сцена 3.

    Заходить молода жінка, сідає на один зі стільців. Не звертає уваги на Тренера. Тренер встає, розминає руки.
    ТРЕНЕР: Шановна, ви до мене? Шановна, ви на тренінг?
    ІРИНА: Ви до мене?
    ТРЕНЕР: Так, до Вас, як звати?
    ІРИНА: Мене? Ірина.
    ТРЕНЕР: Дуже добре, чого прийшли?
    ІРИНА: Це 356 кімната?
    ТРЕНЕР: Так.
    ІРИНА: От і добре.
    ТРЕНЕР: Ви мене слухаєте, чи чуєте?
    Ірина демонстративно виймає з вух навушниники плеєра.
    ІРИНА: Чого ви хочете?
    ТРЕНЕР: Ви ж прийшли на тренінг.
    ІРИНА: Так. Знаю, що ще рано. Але мені зручніше сюди пішки. Я розумію, що Андрій просив зачекати його на вулиці. Але поки він сюди приїде. Потім на вулиці дощ, яка різниця де мені на нього чекати. Тому я і тут.
    ТРЕНЕР: Зрозуміло. Але чому ви саме тут?
    ІРИНА: Що вже місця зайняті? А де ж таблички? Ні, мені і тут зручно. Далі мій диктофон не візьме.
    ТРЕНЕР: Ірино!
    ІРИНА: Я вас слухаю.
    ТРЕНЕР: Коли я запитав чому ви тут, я мав на увазі, що вас сюди привело. Яку мету ви досягаєте перебуванням тут?
    ІРИНА: Андрій сказав, дав запрошення. Ви знаєте Андрія?
    ТРЕНЕР: Знаю.
    ІРИНА: От і добре.
    ТРЕНЕР: А ви знаєте, хто проводитиме тренінг?
    ІРИНА: Ні.
    ТРЕНЕР: Я.
    ІРИНА: Чудово, можна, поки ще усі не зібрались, ви мені відповісте на декілька питань.
    Ірина починає щось шукати в торбинці.
    ТРЕНЕР: На жаль, ні. Я відповідатиму на питання в присутності всіх і тільки після тренінгу. Домовились.
    ІРИНА: Без проблем. Тоді ви не проти.
    Ірина вдягає навушники і починає бавитись з телефоном.
    ТРЕНЕР: За що це мені? Спокійно, будуть інші. Де цей клятий Андрій?

    Сцена 4.

    Заходить молода дівчина, боязко озирається навкруги. Бачить Ірину, полегшено зітхає.
    ОЛЬГА: Ірина, ти вже тут.
    ІРИНА: Привіт, Олька. А де всі?
    ОЛЬГА: Андрій допомагає піднятись Галині Іванівні.
    ІРИНА: Ти диви, дошкультигала і до тренінгів.
    Тихенько сміються.
    ТРЕНЕР: Я вам не заважаю?
    ІРИНА: Олька, це наш тренер. Але відповідати на питання він буде потім.
    ОЛЬГА: Добрий день.
    ТРЕНЕР: Вітаю, шановна.
    ОЛЬГА: Поки є час, я трохи повчу?
    ТРЕНЕР: А що ви вчите? Вибачте за цікавість.
    ОЛЬГА: Готуюсь до лекції.
    ТРЕНЕР: І яка ж тема захопила вас у полон?
    ОЛЬГА: Когерентність тексту.
    ТРЕНЕР: Що?
    ОЛЬГА: Вибачте, я зовсім дурна. Не туди подивилась. Я вчу: емоційно-оцінні, образні, посилювально-експресивні елементи в інформативно-аналітичному тексті.
    ТРЕНЕР: Божевільня. Я кажу треба мати гарну пам’ять, щоб все це знати.
    ОЛЬГА: Працюю над цим.
    ІРИНА: Вирішила вчитись далі!
    ОЛЬГА: Я не можу. Що я батькам скажу?
    ІРИНА: Скажеш, що вирішила гроші заробити. Всі ці папірці не мають ваги.
    ТРЕНЕР: Ви вважаєте навчання зайвим витрачанням часу?
    ІРИНА: Звичайно, стільки років вчитись.
    ТРЕНЕР: А чому сюди прийшли?
    ІРИНА: По-перше, на вулиці дощ і я це вже вам казала.
    ТРЕНЕР: Я пам’ятаю. Але в чому зв’язок.
    ІРИНА: На вулиці дощ, в мене дитина в сусідній будинок ходить на музику. Вчителька не дозволяє чекати в неї дома. Каже, дитина нервується. Як я вже сказала, стою на вулиці, дощ іде. Побачила Андрія, виходив з машини і дав мені запрошення на тренінг, щоб я не стояла під дощем. Зрозуміло?
    ТРЕНЕР: Зрозуміло, але спочатку ви розповідали геть іншу історію.
    ІРИНА: Я сказала те, що ви хотіли почути. Ви почули і залишили мене в спокої. До речі, коли прийде час, я піду малу заберу.
    ТРЕНЕР: А ви повернетесь?
    ІРИНА: Якщо буде цікаво.
    ТРЕНЕР: Робіть, як хочете. Мені казали, зміниш роботу одразу відчуєш полегшення. Де там, знову як в себе. До того ж на чергуванні.

    Сцена 5.

    ТРЕНЕР: Пане Андрій, дякувати Богу.
    Входить Андрій, за ним шкультигаючи йде жінка, на вигляд близько 40 років.
    АНДРІЙ: Проходьте, Галина Іванівна.
    ГАЛИНА: Звідки така офіційність. Ми одне одного знаємо сто років.
    АНДРІЙ: Ми не перші. Дівчатка вже тут.
    ГАЛИНА: Іруся. Оленька.
    ІРИНА та ОЛЬГА разом: Доброго дня, Галина Іванівна.
    ТРЕНЕР: Вже всі зібрались, мої вітання.
    АНДРІЙ: Ще мають підійти.
    ГАЛИНА: Тоді, може трохи зачекаємо. Я відпочину.
    ТРЕНЕР: Як скажете. Тоді поки є час, давайте знайомитися. Я вестиму цей тренінг.
    ГАЛИНА: Галина Іванівна, можно просто Галина. Ви, здається, старші за мене.
    ТРЕНЕР: Добре, Галина. А я тренер. І я напевно трохи старший за вас. Вибачте мою нетактовність, але я не міг не помітити. Ви дуже шкультигаєте. Невдалий гіпс, погано загоєний перелом.
    ГАЛИНА: А ви говорите як лікар.
    ТРЕНЕР: Було колись. Що в Вас?
    ГАЛИНА: Все як ви сказали. Не пощастило, трапився студент медичного на швидкій. Загалом він не мав права, але наклав мені гіпс. Як я страждала. Роки по лікарнях. І нічого. Як його земля носить, напевно і далі людей калічить. А ви ким працювали?
    ТРЕНЕР з жахом: Я... Я терапевтом... Але знаєте психологія... Тренінги це теж дуже важливо. Душу лікувати. Андрію, прошу підігнати інших. Нам вже давно час починати.
    Андрій виходить.

    Сцена 6.

    ТРЕНЕР: Допоки Андрій збирає інших, може поспілкуємось, неформально.
    ІРИНА: Ви на наші питання не хочете відповідати. А ми на ваші повинні.
    ТРЕНЕР: У мене є план, я знаю, як проводити тренінги. Але мені хотілося б почути Ваші думки, побажання.
    ГАЛИНА: Тренере, знаєте, зараз дуже популярними є соціальні мережі та блоги.
    ТРЕНЕР: Знаю, сам навіть думаю завести сторінку.
    ГАЛИНА: А що б ви порадили по цьому питанню журналістам.
    ТРЕНЕР: В якому сенсі?
    ГАЛИНА: Якщо я писатиму в газету. Зараз я веду відділ, і ще матиму блог. Це крім телебачення. Що обирати? Що куди писати? За матеріал мені платять гонорар, а блог невідомо чи читатимуть? Ваше бачення цієї проблеми.
    ТРЕНЕР: Проблеми... Я не бачу тут проблеми. (Намагається вгамувати свою нервовість) Дійсно, не бачу. Коли в вас є час та наснага, можете писати і туди і туди. Це ви повинні обирати. Завдання мого тренінгу, не так практичні поради з журналістики, як ваше внутрішнє розкриття. Моє завдання, як лікаря дати можливість після терапії жити в середовищі з нормальними людьми.
    ІРИНА: Як лікаря?
    ТРЕНЕР (з притиском): Звичайно, лікаря. Психолог це і медичний фах. Наше завдання лікувати ваші душі. Додати самовпевненості.
    ОЛЬГА: Так, впевненості. Знаєте, я коли приходжу на прес-конференцію, я просто вмираю. Вмираю зі страху. В мене повно запитань, а спитати не можу. Чую, яку дурню говорять інші і нічого не питаю.
    ТРЕНЕР: Треба себе переборювати. Даю вам завдання, спробувати поставити хоч одне запитання і потім продовжимо розмову.
    ОЛЬГА: І що далі?
    ТРЕНЕР: Я ж вам сказав.
    ОЛЬГА: Я так робила.
    ТРЕНЕР: Бачите, ви можете дати собі раду. І як вам цей досвід.
    ОЛЬГА: Коли вставала, питала. Потім не чула ні відповіді, ні що було далі. Тільки по запису дізнавалась.
    ТРЕНЕР: А ви впевнені, що вам подобається журналістика?
    ОЛЬГА: Подобається. Тому і вчусь.
    ТРЕНЕР: Але треба мати інший характер. Бути наполегливою.
    ОЛЬГА: Я намагаюсь.
    ІРИНА: Це приходить з досвідом.
    ТРЕНЕР: У вас було так само?
    ІРИНА: Ніколи в житті. Я завжди питала, що треба.
    ТРЕНЕР: Ви відчували схильність до демонстрування себе іншим?
    ІРИНА: На телебаченні я пропрацювала п’ять років. Потім народила. Пішла на радіо.
    ТРЕНЕР: Чому така зміна?
    ІРИНА: Щоб не витрачати гроші на дорогий одяг. Малу теж треба вдягати.
    ТРЕНЕР: На радіо це не потрібно?
    ІРИНА: Слухач мене не бачить. Він не повинен знати, що я погану фарбу купила і в мене голова з зеленим відливом.
    ТРЕНЕР: Ви себе соромитесь?
    ІРИНА: Ніколи. Просто так вигідніше.
    ТРЕНЕР: Зрозуміло.
    ГАЛИНА: А я, навпаки, залишилась на телебаченні. Працюю в студії. Сиджу на ранкових ефірах. Розмовляю з гостями.
    ТРЕНЕР: На ранкових ефірах? Не зрозумів, ви тут, а ще ранок.
    ГАЛИНА: Моя робота вже скінчилась. Це я вдосконалююсь в неробочий час.
    ТРЕНЕР: Добре, добре. У вас всіх багато практичних запитань. Моїм завданням я вважаю відкрити вам можливість самим відповідати на всі питання. Можемо починати?
    ГАЛИНА: Ще Андрій не повернувся.
    ТРЕНЕР: Добре, почекаємо.

    Сцена 7.

    Заходить Андрій. За ним ще двоє чоловіків. Один старший за 60 років - Борис Богданович. Інший близько 35 - Зиновій, гарно вдягнутий, самозакоханий.
    Жінки вигукують тихо, але одночасно.
    ГАЛИНА, ІРИНА, ОЛЬГА: Хай тобі грець!
    АНДРІЙ: Тренере, вже можна починати.
    ТРЕНЕР: А що більше нікого не буде?
    АНДРІЙ: Поки що так. Хто зміг, той зібрався. Найкращі.
    ТРЕНЕР: А ви казали буде телебачення...
    АНДРІЙ: Зараз.
    Андрій приносить сумку, ставить її на штатив для камери.
    АНДРІЙ: Ось і телебачення.
    ТРЕНЕР: Тоді можна знайомитись, з тими, хто до нас приєднався.
    БОГДАНОВИЧ: Борис Богданович, журналіст, зараз на пенсії, але ще продовжую працювати в редакції. Займаюсь з практикантами. Всі мене звуть Богданович. Бо в нас є ще фотограф Борис. Він молодий, йому ще й сорока немає.
    ТРЕНЕР: Дуже приємно, що ви ще готові сприймати щось нове, цікавитись.
    БОГДАНОВИЧ: А що ти мене нахвалюєш, як стару шкапу, що зібралась у танок? Який твій досвід в журналістиці?
    ТРЕНЕР: Жодного.
    БОГДАНОВИЧ: Чому ти нас будеш вчити?
    ТРЕНЕР: Я не збираюсь вас вчити. Цей тренінг скерований на те, щоб ви самі знаходили вихід зі скрутної ситуації.
    ЗИНОВІЙ: Ми і так все це вміємо. Андрій, ти казав буде цікаво.
    ТРЕНЕР: А Вас як звати?
    ЗИНОВІЙ: Зиновій.
    ТРЕНЕР: Приємно. Повторення та навчання ще нікому не завадили.
    АНДРІЙ: Зеник, ну залишись.
    ТРЕНЕР: Я нікого не тримаю.
    ВСІ: То ми можемо йти.
    АНДРІЙ: Про відгули можна забути.
    Розчаровані зітхання.
    ТРЕНЕР: То я можу розпочати.
    БОГДАНОВИЧ: Цікаво, чому вас всіх ще можна навчити?
    ТРЕНЕР: Ви щось хотіли?
    БОГДАНОВИЧ: Дивна ситуація виходить. Вони всі, хто тут, проходили у мене практику.
    ТРЕНЕР: Це не можливо.
    ГАЛИНА: В нас одна велика газета. Можливо.
    БОГДАНОВИЧ: Я їх усіх пам’ятаю, коли вони тільки прийшли в журналістику. А зараз я вчитимусь разом з ними.
    ЗИНОВІЙ: Поки тут вечір пам’яті, я сходжу покурити.
    ТРЕНЕР зриваючись на крик: Ми так ніколи не почнемо. Можна об’єднати зусилля і вислухати, для чого я вас усіх зібрав.
    Потроху, неохоче всі сідають і роблять уважні обличчя, витягають блокноти.
    ТРЕНЕР: Дякую, я почну.
    Чутно мелодію мобільника.
    ТРЕНЕР: Вибачте, це мене. Я на хвильку.
    ЗИНОВІЙ: Я покурю.
    Тренер та Зиновій виходять.

    Сцена 8.

    ІРИНА: Андрію, а скільки по часу це триватиме?
    АНДРІЙ: Дві-три години. Я точно не знаю, я вперше на тренінгу.
    ОЛЬГА: Взагалі?
    АНДРІЙ: Я маю на увазі на такому. В твоєму віці я вже на стількох тренінгах був...
    ГАЛИНА: В її віці ти писав статті про комсомол та труд з травнем. Про кролів. Якщо пощастить. Які тренінги?
    Всі сміються, Андрій злоститься.
    АНДРІЙ: Тобі відніше, в тебе досвіду більше.
    ГАЛИНА: Я ж молодша за тебе!
    АНДРІЙ: Та невже.
    БОГДАНОВИЧ: Досвід в професії це не те, через що треба сваритись - це те, чим треба пишатись. Я завжди вам казав, у журналістиці немає генералів, всі ми рядові.
    ІРИНА: Є рядові і головний редактор. Все це ми знаємо. Ми тільки дурно час тут проводимо.
    АНДРІЙ: Ти хочеш мокнути під дощем і далі?
    ІРИНА: Я кажу не про це, Андрію, треба бути спокійнішим.
    АНДРІЙ: Я спокійний, це ви всі...
    ГАЛИНА: Що ми?
    АНДРІЙ: Ви ставитесь до цього, як до розваги. Яка для Вас ще й безкоштовна. Ви зовсім не налаштовані на працю.
    ОЛЬГА: Ми налаштовані, ось я повторюю матеріал для навчання.
    БОГДАНОВИЧ: І що ти там повторюєш?
    ОЛЬГА: Пусте. Це не важливо.
    БОГДАНОВИЧ: В журналістиці усе важливе. І твоя легковажність...
    ІРИНА: Що ви присіпались до неї? Вчить, вона вчить, хоча я вважаю, що практика набагато важливіша.
    БОГДАНОВИЧ: Практика без знань це зупинення розвитку. Тобі доводиться відкривати давно відоме. Ти витрачаєш час марно. Казав тобі, Ірино, займайся, вчись. Подивись на Зиновія.
    ІРИНА: Надивилась, очі болять.
    АНДРІЙ: Досить повчань. Ми всі тут рівні. Тренінг розрахований на розвиток всіх присутніх.
    ГАЛИНА: А чи дасть це результат? Ми всі працюємо, фахівці.
    АНДРІЙ: Що Вам не до вподоби?
    ГАЛИНА: Ставлення тренера. Він нас ігнорує, втримати аудиторію не може.
    АНДРІЙ: Ви такий шанс йому надали?
    БОГДАНОВИЧ: Лідеру не потрібен шанс, він керує одразу.
    АНДРІЙ: Досить. Обговоримо усе після тренінгу.
    ІРИНА: Чому це ти ведеш себе як головний?
    АНДРІЙ: Тому що я і є головний... (робить глибокий видих) Я домовився про цей тренінг, тому відчуваю себе відповідальним. Ольга, що ти там вчиш?
    ОЛЬГА: Вам вже це не цікаво.
    АНДРІЙ: Ми теж вчились, може щось згадаємо, допоможемо. Говори.
    ОЛЬГА: Семантичний обсяг і експресивне забарвлення слів-дублетів.
    АНДРІЙ: Вчи, вчи. Згодиться.
    ІРИНА: Я тебе прошу. Ти вже не пам’ятаєш різниці між параномазією і перифразом.
    АНДРІЙ: Визнавати помилки не соромно. Соромно робити вигляд, що розумніший за інших. Я пам’ятаю як...
    БОГДАНОВИЧ: Досить. Нехай Ольга вчить, а ви тихо.

    Сцена 9.

    Заходить Зиновій.
    ЗИНОВІЙ: В нас цей тренер якийсь дивний.
    ГАЛИНА: Про це краще знає Андрій. Він в нас головний, він з ним домовлявся.
    АНДРІЙ: Що тобі не подобається, ще тренінг навіть не почався.
    ЗИНОВІЙ: Я курив, він розмовляв по телефону. Говорив про якісь ліки, процедури. А коли помітив, що я слухаю, почав говорити пошепки і відвернувся.
    БОГДАНОВИЧ: Нікому не є приємно, коли тебе підслуховують.
    ЗИНОВІЙ: Чесній людині приховувати нічого.
    ІРИНА: Та невже?
    АНДРІЙ: І що ти таке почув, що тебе так збентежило?
    ЗИНОВІЙ: Нічого такого. Він говорив, як справжній лікар.
    АНДРІЙ: Я ж тобі казав, що він психолог.
    ЗИНОВІЙ: А чому він називає своїх клієнтів хворими та пацієнтами?
    АНДРІЙ: Звичка.
    ЗИНОВІЙ: Що він про себе розповідав?
    ІРИНА: Нічого, відмовляється.

    Сцена 10.

    Входить Тренер.
    ТРЕНЕР: Я перепрошую, але я почув кінець Вашої розмови про мене.
    АНДРІЙ: Ми нічого такого...
    ТРЕНЕР: Я хочу сказати, що метою мого тренінга не є розповісти про себе. Головна увага мусить бути на знаннях, які ви отримуєте. Моє завдання, щоб ви почували себе впевненіше. Відчули себе в інших ролях, зрозуміли, який ваш потенціал. Ольго, якщо можна, відкладіть підручник. Зараз ваша увага повинна бути на тому, що я говорю. Інакше результату не буде в жодній сфері. Я впевнений, що вам не потрібна моя біографія. Моє завдання зняти ту емоційну напругу, яка є в кожного з вас. Зняти тягар, бар’єр, який вас стримує. Для цього ми проведемо рольові ігри.
    ЗИНОВІЙ: А до костюмованих забав дійдемо?
    ІРИНА: Ні, всім обов’язково знати, який ти збоченець.
    ТРЕНЕР: Увага на тому, що я говорю, а не на тому, що ви там не досварились досі. Ви думаєте, що я вам нічого не можу дати?
    БОГДАНОВИЧ: Оце ви вгадали.
    ТРЕНЕР: Я не вгадую, я знаю. Я готувався, я знав, що аудиторія буде дивна. Але ви не хочете навіть ввімкнутися в роботу. Тому перед тренінгом ми знімемо усі заборони, що тримають вас. Почнемо. Пане Андрій, почнемо, якщо можна з вас. Встаньте, назвіть своє ім’я і скажіть, що ви журналіст. Потім це зроблять і усі інші. Почали.
    Андрій встає.
    АНДРІЙ: Мене звати Андрій, і якщо комусь не відомо - я журналіст.
    Андрій сідає.
    ТРЕНЕР: Молодець, поаплодуйте йому. Я сказав, поаплодуйте.
    Всі аплодують.
    ТРЕНЕР: Наступний. Галина Іванівна.
    ГАЛИНА: Мені обов’язково вставати?
    ТРЕНЕР: Робимо як усі, я чекаю.
    Галина встає, спирається на стілець, потім швидко сідає.
    ГАЛИНА: Галина Іванівна, журналіст.
    Аплодування.
    БОГДАНОВИЧ: Борис Богданович, в журналістиці з 14 років. Виховав цілу плеяду журналістів. Крихта з моїх учнів присутні тут.
    ТРЕНЕР: Достатньо. Аплодування.
    Аплодування.
    ІРИНА: Ірина Петрівна, журналіст.
    Аплодування.
    ОЛЬГА: Ольга, журналіст, студент факультету журналістики.
    Аплодування.
    ЗИНОВІЙ: Зиновій, журналіст, ведучий авторської програми журналістських розслідувань. І для чого потрібна була вся ця маячня?
    ТРЕНЕР: Аплодування?
    Тиша.
    ТРЕНЕР: Добре. Це не маячня, це спроба почати тренінг. Мені цікаве ваше ставлення до професії. Я боявся, що ця невпевненість йде від того, що ви не знайшли місце у роботі. Виходить, проблеми у вашій підсвідомості. І ваші проблеми лежать у особистих площинах.
    ГАЛИНА: Тренінга не буде?
    ТРЕНЕР: Буде.
    ЗИНОВІЙ: Але особисті блоки треба знімати з кожним окремо.
    ТРЕНЕР: Не обов’язково. Загальна відвертість сприяє.
    АНДРІЙ: Чи це потрібно?
    ТРЕНЕР: Це необхідно. Намагайся власні вади пізнавати. Петро Могила.
    БОГДАНОВИЧ: Хто соромиться визнавати хиби свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою. Григорій Сковорода.
    ЗИНОВІЙ: Змовчана правда краща од голосної брехні. Пантелеймон Куліш.
    ІРИНА: Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою. Леся Українка.
    АНДРІЙ: Мовчання іноді говорить більше, ніж слово. Володимир Винниченко.
    ОЛЬГА: У кого ризи світлі, у того й мова чесна. Володимир Мономах.
    ГАЛИНА: Нема там добра, де нема правди. Пантелеймон Куліш.
    ТРЕНЕР: Досить, розумники, досить. Бачу що багато слів знаєте. Але мене як лікаря... як спеціаліста цікавлять ваші думки, а не ваша пам’ять. Всім зрозуміло. Почнемо монолог відвертості. Перший...
    АНДРІЙ: Вибачте, в мене термінова розмова.
    ТРЕНЕР: Я не чув, щоб ваш телефон дзвонив!
    АНДРІЙ: В мене на вібраторі. Я зараз прийду.
    Андрій виходить. Всі інші напружено дивляться на тренера.

    Сцена 11.

    ТРЕНЕР: Я вас ні до чого не примушую. Просто зрозумівши, що всі ви знайомі, думаю вам легше бути відвертими. Один про одного ви знаєте багато пліток і правди. Тому для вас не матимуть значення додаткові подробиці. Я не пропоную вам працювати по двоє чи троє. Вас не багато, тому може бути колективне завдання. Це займе деякий час. Нічого страшного. А потім ми поговоримо про досягнення мети.
    Тренер дивиться на усіх присутніх, переводячи погляд з одного обличчя на інше, лише декілька секунд він дивиться уважно на кожного.
    ТРЕНЕР: Почнемо, молодь. Оленько, давайте перша.
    ОЛЬГА: Може не треба.
    ТРЕНЕР: Ви вже були достатньо відвертою. Ви сказали, що лякаєтеь аудиторії. Це так?
    ОЛЬГА: Так.
    ТРЕНЕР: Розкажіть нам про свій переляк. Тут всі знайомі для вас люди. Починайте.
    ОЛЬГА: Я вас не знаю, бачу вперше.
    ТРЕНЕР: Зрозуміло. Але я лікар... тренер, я просто ведучий.
    ОЛЬГА: Добре, я боюсь говорити перед великою аудиторією. Все.
    ТРЕНЕР: Так не годиться. Чого ви боїтесь?
    ОЛЬГА: Людей, вони всі дивляться на мене.
    ТРЕНЕР: Що вас найбільше лякає в журналістиці?
    ОЛЬГА: Нічого.
    ТРЕНЕР: Яка професія вас лякає?
    ОЛЬГА: Жодна.
    ТРЕНЕР: Ви боїтесь?
    ОЛЬГА: Так.
    ТРЕНЕР: Чого?
    ОЛЬГА: Так.
    ТРЕНЕР: Швидко відповідай і тобі одразу стане легше.
    ОЛЬГА: Ні.
    ТРЕНЕР: Швидко.
    ОЛЬГА: Телебачення. Ой.
    ТРЕНЕР (лагідно): Чудово. Коли знаємо з чим маємо справу, легко дамо собі раду.
    ОЛЬГА: Не знаю.
    ТРЕНЕР: Чого ви боїтесь в телебаченні?
    ОЛЬГА: Людей.
    ГАЛИНА: Яких людей, перед тобою оператор і все. Максимум редактор. Чого боятись?
    ОЛЬГА: Тих людей, що мене побачать.
    ТРЕНЕР: Добре, треба зняти цей блок, поки в відкритому стані.
    БОГДАНОВИЧ: А це необхідно робити тут і зараз?
    ТРЕНЕР: Тільки так, а не інакше. В когось є мікрофон?
    ЗИНОВІЙ: У камері. Але Андрія немає.
    ТРЕНЕР: Візьміть самі. В нас немає часу.
    Зиновій підходить до торби з камерою, витягає звідти мікрофон, дає Тренеру.
    ТРЕНЕР: Не мені, Ользі.
    ОЛЬГА: Не варто.
    ТРЕНЕР: Вперед.
    Тренер дає Ользі мікрофон, випихає її на середину. Ольга розгублено дивиться навкруги, починає щось буркотіти, потім починає гризти мікрофон.
    ТРЕНЕР: Не гризи мікрофон, ти вже доросла.
    ОЛЬГА: Я нервуюсь.
    ТРЕНЕР: Розумію, але все одно не гризи.
    ОЛЬГА: Я не можу.
    ТРЕНЕР: Що ти там буркотіла?
    ОЛЬГА: Коли я нервуюсь, то повторюю правила.
    ТРЕНЕР: Повторюй їх вголос.
    ОЛЬГА: Це не правильно.
    ТРЕНЕР: Я тобі кажу, що говорити. Вперед. Не важливо що, ти повинна відчути впевненість. Зрозуміла?
    ОЛЬГА: Так.
    ТРЕНЕР: Що ти нам розкажеш?
    ОЛЬГА: Типологія журналістських помилок.
    ГАЛИНА: Це безглуздо.
    ТРЕНЕР: Не заважайте. Що саме?
    ОЛЬГА: Типові логічні помилки.
    ТРЕНЕР: Починай.
    Ольга починає говорити тихо. Потім голосніше, потім розпалюється, важко дихає, говорить пристрасно, збуджено.
    ОЛЬГА: Підміна тези. Зсув плану розповіді з однієї сфери в іншу. Контактно-виразні суперечності в тексті, як наслідок порушення закону суперечності. Дистантно-виразні суперечності в тексті, як наслідок порушення закону суперечності. Порушення причиново-наслідкового зв’язку у тексті. Недостатня обгрунтованість тези належною кількістю аргументів. Пропущення потрібної ланки в ланцюгу логічних розмірковувань. Поєднання як однорівневих, однопланових, однорідних тих понять, які такими не є. Наведення аргументів, які по суті...
    Ірина починає сміятись. Ольга зупиняється в нерішучості.
    ЗИНОВІЙ: Я її хочу.
    Ольга починає плакати, кидає мікрофон, вибігає геть.
    ГАЛИНА: Ти всіх хочеш, бовдуре.
    Ірина заходиться сміхом так, що плаче. Богданович нервово збирає папери, підбирає мікрофон. Сідає на місце.
    Тренер розгублено дивиться на присутніх.

    Сцена 12.

    ТРЕНЕР: Вона завжди так реагує?
    ГАЛИНА: Ви ж хотіли, щоб вона відкрилась. Була відвертою. Тепер йдіть її заспокоювати.
    ТРЕНЕР: Не треба, зараз це буде максимально недоречно. Ви розумієте, зараз в неї катарсис. Я маю на увазі очищення.
    БОГДАНОВИЧ: Все ми розуміємо. Вам це треба було. Вона гарно вчиться, старанно. А ви? Навіщо це було.
    ТРЕНЕР: Я запропонував як краще. Чого ви мене вчите. Я сам психіатр. І як психолог я вам кажу, це тільки на краще. В неї вже не буде цього остраху. Ірина, припинить плакати, це вже зайве.
    ІРИНА (стримуючи схлипання): Все, все, зі мною все гаразд. Але ж то правда повна маячня.
    ГАЛИНА: А ти що, ніколи дурного тексту не казала?
    ІРИНА: Все, заспокоїлась. Казала. Просто вона так усе серйозно сприйняла.
    ТРЕНЕР: Вона виконала мою настанову.
    ЗИНОВІЙ: Знаєте, тренере, давайте свої тренінги, не треба нас виховувати.
    ТРЕНЕР: Я не виховую, я відкриваю вас для самих себе. І ви повинні заздрити Олі, що вона ще так емоційно сприймає дійсність, вона не заскарузла в штампах і цинізмі.
    ІРИНА: Ви вважаєте, що зрозуміли всіх нас.
    БОГДАНОВИЧ: Це передчасний висновок, я згоден. Хоч ви і тренер, але мислите психологічними канцеляризмами. Ви хотіли відвертості. Буде вам. Кожний розповість, що в нього на душі, ви згідні колеги.
    ГАЛИНА: Це зовсім не важко.

    Сцена 13.

    Заходить Андрій, з ним Ольга, вона спокійна.
    АНДРІЙ: Лікарю, ви щось перемудрували. Довели дівчину до істерики.
    ТРЕНЕР: Тренер, називайте мене тренер. А щодо пацієнтки - це катарсис та зустріч зі своїми комплексами. Звичайно це досягається за кілька занять, а тут така результативність.
    ОЛЬГА: Вибачте, що я так зреагувала. Просто я не очікувала.
    БОГДАНОВИЧ: Тепер тобі краще?
    ОЛЬГА: Набагато, те що я зараз пережила. Такого у найгіршому сні я навіть не уявляла. Тепер мене нічого не злякає.
    ЗИНОВІЙ: Твій виступ був переконливий.
    ІРИНА: Може досить? Ведіть свій тренінг далі.
    ТРЕНЕР: Краще би було проаналізувати те, що сталося. Але ми повинні йти далі. Підсумуємо потім. Наше сьогоднішнє завдання навчитись вчитись через переживання досвіду.
    ГАЛИНА: Ви хочете, щоб ми по черзі проливали сльози?
    ТРЕНЕР: Ні, пережили свій досвід. Змирились з ним і могли йти далі. Ваші конфліктні ситуації в праці пов’язані саме з тим.
    ГАЛИНА: Хто вам сказав про негаразди на роботі?
    ТРЕНЕР: Для того, щоб це зрозуміти не треба нікого питати. Я і так усе бачу. Ваша нервовість, невпевненість.
    ІРИНА: Я впевнена у собі.
    ТРЕНЕР: Боротьба за успіх зробила вас навіть самовпевненими.
    АНДРІЙ: Давайте далі про навик навчання.
    ТРЕНЕР: Щодня ви отримуєте багато нової інформації.
    БОГДАНОВИЧ: Ми так живемо.
    ТРЕНЕР: Моє завдання, навчити вас, щоб ця інформація стала частиною вашого досвіду.
    ЗИНОВІЙ: Як репортаж про суддю, яку взяли за хабар може стати частиною мого досвіду?
    ГАЛИНА: Дійсно, чи розмова з диригентом. Я не зможу керувати хором.
    ТРЕНЕР: В вас говорить ваша упередженість.
    ІРИНА: А я думала - здоровий глузд.
    ТРЕНЕР: Вислухайте мене. Тільки набуваючи досвіду від інших ви продовжите свою кар’єру. Ваше завдання зробити вашу роботу такою, що запам’ятається та стане довготривалою.
    БОГДАНОВИЧ: Журналістика - це те, що пишуть на піску і його змиває перша ж хвиля. Волтер Ліппманн. ГАЛИНА: Журналістика - давно відомі слова в давно відомому порядку.
    ЗИНОВІЙ: Журналіст - людина, яка має талант щодня заповнювати порожнечу.
    ТРЕНЕР: Досить цитат! Зиновій, ви скажете, хто автор і ми підемо далі.
    ОЛЬГА: Джеймс Ребекка Вест.
    ТРЕНЕР: Дякую, Ольга. Тепер до тренінгу. Я хотів попрацювати над вмінням працювати в команді. Але думаю, ми підемо далі.
    ІРИНА: А ви скажіть, в декількох словах, нам це цікаво.
    ТРЕНЕР: Добре. Це повинен бути танок або коло єнота.
    БОГДАНОВИЧ: Єнота?
    ТРЕНЕР: Так, всі учасники беруться за руки і танцюють колом.
    АНДРІЙ: Я не думаю, що це доречно.
    ТРЕНЕР: Згідний, основне завдання на чітке злагодження дій. Але в вашому випадку це неможливо, кожен хоче грати головну роль, зайняти своє місце ви не можете.
    ІРИНА: Які ще ігри в вашому арсеналі?
    ТРЕНЕР: Похід по карті, з виконанням командних завдань. Там отримуються бонуси або покарання.
    ЗИНОВІЙ: Які покарання?
    ТРЕНЕР: Уявні травми або втрата права ходити в грі.
    АНДРІЙ: Краще повернемось до відвертості.
    ІРИНА: Мені вже треба йти за малою.
    ТРЕНЕР: Скільки в вас ще часу?
    ІРИНА: Хвилин п’ятнадцять.
    ТРЕНЕР: Тоді почнемо з вас.
    ІРИНА: Плакати я не збираюсь.
    ТРЕНЕР: Що вас зупиняє в професії?
    ІРИНА: Нічого.
    ТРЕНЕР: Ви казали про фінансові негаразди.
    ІРИНА: Тоді я коротко. Я незадоволена, що працюю голосом на радіо. Мені набридло розповідати анекдоти, дурні новини і оголошувати рекламу. В мене все.
    ТРЕНЕР: Але ви нічого не хочете змінювати?
    ІРИНА: Я не можу. Я виховую дитину сама. Мені потрібні гроші.
    ТРЕНЕР: Чоловік вам не допомагає.
    ІРИНА: Я розлучена. Батько дитини допомагає, та не живе з нами. Тому я намагаюсь організувати малій найкращі умови життя.
    ТРЕНЕР: Це чудова мета. І як матір, я вас розумію.
    ІРИНА: У вас є діти?
    ТРЕНЕР: Не дай Боже. Я маю на увазі, ви занижуєте професійний статус, але підносите жіночий. Чим ви раніше займались?
    ІРИНА: Працювала над журналістськими розслідуваннями.
    ТРЕНЕР: Вам набридло?
    ІРИНА: Я вважаю що в дитини в живих повинен залишитись хоча б один з батьків, і краще це буде мати. Вибачте, я пішла.
    ТРЕНЕР: Дякуємо за відвертість. Вам стало краще?
    ІРИНА: Так само. Всім па-па.
    Ірина йде.

    Сцена 14.

    ТРЕНЕР: Добре Ірина все сказала. Коротко. При цьому достатньо відверто.
    ЗИНОВІЙ: Ірина каже те, що думає, її вмовляти не треба.
    ТРЕНЕР: Безумовно, але якось сумно все.
    АНДРІЙ: А що ви, тренере, чекали побрехеньок, як оператор побився з фотографом.
    ТРЕНЕР: Буває й таке?
    ГАЛИНА: Усіляке буває, але я думала ви нас розпитуватиме для нашої користі - не для задоволення своєї цікавості.
    ТРЕНЕР: Зовсім не так.
    БОГДАНОВИЧ: Той, хто розповідає тобі про чужі вади, розповідає іншим про твої. Дені Дідро.
    ТРЕНЕР: Знову впряглись. Я теж готувався. Журналістові пальця в рот не клади - він що-небудь з нього висмокче.
    АНДРІЙ: Тренере, що ж ви так засумували. Як казав Бісмарк: Виснажує не праця, а відповідальність.
    ТРЕНЕР: Продовжимо. Тільки наголошую, це не гра в розумників. Давайте далі, Борис Богданович, що вас бентежить.
    БОГДАНОВИЧ: Радикуліт, особливо на дощ, сил немає.
    ТРЕНЕР: Досить! Я казав про журналістику. Це праця над вашою спеціальністю, а не поліклініка.
    ЗИНОВІЙ: Зрозуміло, ми зовсім не лікарі - ми біль.
    ТРЕНЕР: Борис Богданович, я уважно вас слухаю.
    БОГДАНОВИЧ: Я вже кілька десятиліть у професії. Весь час з молодими. Колись в мене вийшло. Так і залишилось на усе життя. Всі вони. (робить широкий жест рукою). Всі вони мої учні. Я стежу за їхніми здобутками. Пишаюсь, коли вони інколи заглядають до старого Богдановича.
    ТРЕНЕР: Я дуже тішуся, що у вас усе гаразд. Більш оптимістично треба дивитись на життя. Чудово, давайте наступним буде...
    БОГДАНОВИЧ: Я ще не закінчив.
    ТРЕНЕР: Невже? Перепрошую, шановний.
    БОГДАНОВИЧ: Мене бентежить майбуття нашої професії. Ми вже старі, нас це не лякає. Але молодь. Навіщо ми як ланка у відображенні громадської думки. Тепер кожен пише, незалежно від того - має що сказати, чи ні. У всіх щоденники, записники. Скрізь вони пишуть. Журналіст ще не сформулював питання, а вони вже написали варіанти відповідей.
    ТРЕНЕР: Ви проти свободи висловлювань, за повернення деспотії?
    БОГДАНОВИЧ: Хай тобі грець, таке казати. Чому говорять всі ті, кому не треба говорити. Перед тим як сказати, подумай, сформулюй. Це ж неможливо читати. Якісь уривки, посмішки, бігають зайчики та інша сарана і це на сайті газети. Неприпустимо. Я вчив їх писати лід, аргументувати думки.
    АНДРІЙ: У двадцять п’ять років кожен може бути талановитим. Вся складність у тому, щоб бути талановитим у п’ятдесят.
    ОЛЬГА: Едгар Дега.
    БОГДАНОВИЧ: Так, мала. Вони вчаться, прагнуть чогось, а потім переписують прес-релізи. Це знущання над нашою професією, це змова проти правди.
    ТРЕНЕР: Дуже дякую вам за відвертість. Але за декілька годин тренінгу ми не в змозі змінити світ.
    БОГДАНОВИЧ: Торохтію, тобі це байдуже.
    ТРЕНЕР: Шановний, я попрошу.
    БОГДАНОВИЧ: Зеник, пішли покуримо?
    ЗИНОВІЙ: Залюбки.
    ТРЕНЕР: Ніяких розповзань. Зиновій ще не висловлювався.
    БОГДАНОВИЧ: Тоді я піду сам.
    Богданович виходить, Зиновій смикається за ним, але потім сідає на своє місце.

    Сцена 15.

    ТРЕНЕР: Зиновій, ми чекаємо вашої оповідки.
    ЗИНОВІЙ: Я краще останнім.
    ТРЕНЕР: Ви боїтесь і визнали це. Перший крок вже зроблено.
    ЗИНОВІЙ: Я не люблю говорити похапцем. Я сформулюю свої думки і потім ви мене почуєте, не переймайтесь.
    АНДРІЙ: Можна я почну.
    ТРЕНЕР: Пане Андрію, це не обов’язково. Ви ж самі не хотіли брати участь у тренінгу.
    АНДРІЙ: Не хвилюйтеся, лікарю, я змінив свою думку.
    ТРЕНЕР: Мене це тішить, але називайте мене тренером.
    АНДРІЙ: Звичайно. Знаєте, чого мені не вистачає в журналістиці - боротьби, конкуренції.
    ТРЕНЕР: Вам не вистачає конфліктів?
    АНДРІЙ: Яких конфліктів Я хочу бачити й читати різні новини. Якби я був керівником, я би їх всіх поразганяв.
    ТРЕНЕР: Вас не влаштовує об’єктивність?
    АНДРІЙ: Мене вбиває одноманітність. Дивишся новини, всі журналісти показують той самий кадр, беруть інтерв’ю у тої самої людини. І пишуть про те ж саме. Мурахи які йдуть один за одним, і хиблять так само. Мені потрібні різні погляди. Я, як власник, весь час через це сварюсь з редакторами. А вони мені що? Такий матеріал принесли. Редагують, ріжуть, але все одно це одна й та сама пісенька. Ольга, здався тобі будівельник.
    ОЛЬГА: Але ж мені здалося, це буде цікавіше, ніж керівник.
    АНДРІЙ: Добре. Здалося. А ви Галино Іванівно, вряди-годи виповзли на живе включення. Коли я зрозумів, що цей той самий будівельник мене трохи не... Добре, я дуже рознервувався. Він вам обом, що одружитись запропонував?
    ОЛЬГА: Ні.
    ГАЛИНА: Андрію, що ви таке кажете.
    АНДРІЙ: Чого ви в нього вчепились як п’явки в дупу у болоті?
    ЗИНОВІЙ: Це просто співпало.
    АНДРІЙ: Добре, співпало. А оце зазначив, закцентував, підсумував. Коли вже напишите правду: бовкнув дурість та по всьому.
    ТРЕНЕР: Не треба так близько до серця це сприймати.
    АНДРІЙ: Кому це треба? Хто буде пережовувати те саме. Новини повинні бути різними.
    ТРЕНЕР: Так і є.
    АНДРІЙ: Брехня! Ви подивіться: цабе виходить і говорить. Що при цьому роблять акули та піран’ї цифрових диктофонів? Сідають перед ним навколішки. Стають півколом. І дають піти, коли він не хоче відповідати.
    ГАЛИНА: І що ти пропонуєш? Вкусити його за руку?
    АНДРІЙ: Поставити йому запитання, щоб в нього чи в неї очі повилазили, він хотів би тебе задушити і слова полились рікою, як кров.
    ОЛЬГА: Це не можливо. Як дізнатись, чим допекти?
    АНДРІЙ: Вчитись, пробувати. І таке питання не починається “На Вашу думку...”. Я вже з острахом дивлюсь новини.
    ТРЕНЕР: Вас бентежить нова інформація.
    АНДРІЙ: Ні, я чекаю, що після того, як вони встануть навколішки, почнеться ще гірше.
    ТРЕНЕР: В вас є фантазії на цю тему?
    АНДРІЙ: Так, я боюсь, що вони ще складуть їм в ноги квіти та дари лісів. Язичники, а не журналісти. Пси демократії, ага. Дивиться де знайти миску та будку теплішу.
    ЗИНОВІЙ: Я з тобою не згоден.
    АНДРІЙ: Таких як ти, Зеник, одиниці. Інші поприходили в телевізор чи газету, бо гарні твори у школі писали. Які твори, це життя? Відповідальність, врешті-решт, за свої слова, а не переляк, що можеш розлютити хазяїна.
    ТРЕНЕР: В вас серцевих нападів не було?
    АНДРІЙ: Ні.
    ТРЕНЕР: Але все ж таки попрошу сісти і випити водички.
    АНДРІЙ: Мені є що ще сказати.
    ТРЕНЕР: Я не сумніваюсь, але й іншим треба висловитись.

    Сцена 16.

    Заходить Богданович. БОГДАНОВИЧ: Андрію, все чув. Згоден. А я, старий дурню сумнівався у молоді. Думав, нікому наша справа вже не потрібна. Добре, що ти є.
    Богданович підходить і обнімає Андрія.
    БОГДАНОВИЧ: Молодець. Ольга, слухай. Не будь вертихвісткою, що милується собою в кадрі. Журналістика не для цього. Тут серцем писати треба, душу відкривати, а не помадою матеріали підписувати.
    ОЛЬГА: Я все зрозуміла. Хиби можуть бути у всіх початківців.
    ГАЛИНА: Так, що ви присіпались до дитини.
    ТРЕНЕР: Так, це було занадто яскраво.
    АНДРІЙ: Ви ж хотіли чесності й відвертості.
    ТРЕНЕР: Так, їх я і отримав.
    ГАЛИНА: А що для вас чесність, тренере?
    ТРЕНЕР: І ось знову я цікавлю вас більше ніж ви самі себе. Це не правильно.
    ГАЛИНА: Для вас чесність це вада, а відвертість це злочин.
    ТРЕНЕР: Маячня.
    ГАЛИНА: Вам є що приховувати?
    ТРЕНЕР: Аж ніяк, але я не на сповіді.
    ГАЛИНА: Тоді чому мене хочете висповідати?
    ТРЕНЕР: Якщо вам це не до вподоби, будь ласка, мовчіть. Вас ніхто не примушує.
    ГАЛИНА: В мене складається враження, що ви боїтесь почути, що я маю сказати.
    ТРЕНЕР: Мені що до того? Мав на увазі, що відвертість психологічна, я ніякої користі з цього не матиму. Це буде краще тільки для вас. Все почуте залишиться в мені, як в могилі.
    ОЛЬГА: А вас часто просили помовчати про щось?
    ТРЕНЕР: Знов мене. В кожного є такі випадки. Знаєте таємниця. І потім я лікар, а не базікало.
    ЗИНОВІЙ: Щирість у невеликих дозах небезпечна, у великих - смертоносна.
    ТРЕНЕР: Ви зараз зацитували Уайльда, скільки можна хизуватись.
    БОГДАНОВИЧ: Галина, якщо тобі є що сказати, кажи. Тренере, якщо ви не проти.
    ТРЕНЕР: Я тільки й чекаю цього, я ж сам просив вас усіх про це. Зиновій, може ви вже готові.
    ЗИНОВІЙ: Нехай Галина.
    ГАЛИНА: Ви мене боїтесь!
    ТРЕНЕР: Аніскільки.
    ГАЛИНА: Ви мені нагадуєте одну людину...
    ТРЕНЕР: Ми ніколи не зустрічались з вами.
    ГАЛИНА: В мене ніколи не має такої впевненості щодо інших. Багато років тому, вже майже двадцять. Рік чи два не дотягує. Зі мною сталася халепа. Я була ще молода журналістка. Знімали ми один сюжет. В нас була машина - звукооператор, редактор. Жахлива величезна камера і я.
    ТРЕНЕР: Якщо вам важко не оповідайте.
    ГАЛИНА: Знаєте, теж хочеться катарсису або забуття. Була зима, доріжки не посипані. Я впала. Біль була дика. Викликали швидку. Оператор поїхав зі мною, взявши нову касету. Редактор з машиною монтувати сюжет. Мені було дуже погано, як потім мені пояснили в інший лікарні - больовий шок. Я верзла нісенітниці. Я примусила санітара зі швидкої накласти гіпс. Він не розбудив чергового лікаря, не зробив рентген, навіть не зробив запису.
    ТРЕНЕР: І що ви думаєте про нього зараз?
    ГАЛИНА: Від моїх прокльонів він мусив вмерти. Але я не знаю. Шукала його, вимагала. Потім зупинилась. Подумала, він скалічив мене - я помщуся. Може саме зараз він рятує життя іншим. Я не маю права. Моє одне життя. Я дала собі раду - а якщо вони без нього не зможуть. Відступилась. Не мала права, нехай одна помилка не знищує все добро. Тренере, ви плачете?
    ТРЕНЕР: Вибачте. Я ніколи такого не чув. І я думаю, що той кого ви так ненавидіте, зрозумів би все і подякував вам.
    БОГДАНОВИЧ: Іуда так і не зрозумів.
    ТРЕНЕР: Одна помилка...
    ЗИНОВІЙ: Але занадто дорога...
    ТРЕНЕР: Дати шанс це важливо.
    ОЛЬГА: Чи завжди правильно попускати злу?
    ТРЕНЕР: Що ви таке говорите?
    Стук у двері.
    ТРЕНЕР: Заходьте.

    Сцена 17.

    Входить Ірина.
    ІРИНА: Ви вже скінчили?
    ЗИНОВІЙ: Ще ні.
    ТРЕНЕР: Ще одна людина не висловилась.
    Ірина сідає на своє місце.
    ІРИНА: Отже, слухаємо вас, тренере.
    ТРЕНЕР: Мене? Ви щось сплутали, мені немає вам що сказати про журналістику.
    БОГДАНОВИЧ: Тоді чому беретеся за тему, яка вам не цікава.
    ТРЕНЕР: Ні, це ви повинні говорити, не я.
    ГАЛИНА: А відплатити за відвертість відвертістю?
    ТРЕНЕР: Це не сповідь, чи засідання парткома. Ви сплутали. Я повинен був проводити тренінг по командній співпраці.
    АНДРІЙ: Чому не зробили цього?
    ТРЕНЕР: Я би зробив, але вже на другому занятті.
    ОЛЬГА: А що вам заважає сьогодні?
    ТРЕНЕР: Без образ, але мушу сказати правду. Зміст тренінгу змусили змінити мене ви.
    ОЛЬГА: Через те, що я плакала?
    ТРЕНЕР: Ні, не ви конкретно. Аудиторія. Такої різної аудиторії, з якою повинен був працювати ще не мав. Це не можливо, щоб кожен був у ворожій опозиції до всіх інших. Ви усе заперечуєте.
    АНДРІЙ: Можливо, ви помиляєтесь і зробили неправильний висновок.
    ТРЕНЕР: Я ставлю на це свою лікарську репутацію.
    ГАЛИНА: Колись я чула такі слова. А якщо буде доведено зворотнє?
    ТРЕНЕР: В мене досвід.
    ЗИНОВІЙ: Отож ви не збираєтесь розповідати нам про свої негаразди та болі.
    ТРЕНЕР: Не збираюсь, і це загалом зайве.
    ЗИНОВІЙ: Добре, тоді я маю що сказати.
    ТРЕНЕР: Уважно слухаємо.
    ЗИНОВІЙ: Ви знаєте, чим я займаюсь. Веду журналістські розслідування.
    БОГДАНОВИЧ: Ще на практиці він тільки й писав викривальні матеріали. Точнісінько, як Ірина.
    ЗИНОВІЙ: Так, я прийшов в журналістику заради правди. Мої програми журналістських розслідувань виходять не щодня. Я витрачаю величезну кількість часу, щоб підготуватись, знайти документи. Розмови зі свідками, чималий шар роботи. Але чекаю я тільки кульмінації. Того моменту, коли я буду розмовляти, з тією людиною, яку маю викрити.
    ТРЕНЕР: В вас зародки тирана і садиста. Та це часто співпадає. Що далі?
    ЗИНОВІЙ: Я вірю, що коли людина дізнається, хто я і чим займаюсь, в неї прокинеться сумління.
    ТРЕНЕР: Злочинець попросить вас забрати його в Царство Боже? Ви себе точно переоцінюєте.
    ЗИНОВІЙ: Я не бачу злочинця. Зазвичай це людина, така, як ви.
    ТРЕНЕР: До чого тут я?
    ЗИНОВІЙ: Шанований, впевнений у собі. Він ніколи не боїться, що його таїна комусь відома. І він живе далі. Поки не приходжу я. Але я тільки остання ланка ланцюга. Перший крок до нашої зустрічі він робить сам.
    ТРЕНЕР: Яким чином?
    ЗИНОВІЙ: Не визнавши своєї провини.
    ТРЕНЕР: Ви хочете бути катом, тому спочатку даєте людині надію на спасіння, а потім добиваєте фактами. В родині теж були прояви жорстокості?
    ІРИНА: Нічого не було. Не лізьте до нього. І взагалі, ви що не зрозуміли, що йдеться про вас.
    ТРЕНЕР: Про мене?
    БОГДАНОВИЧ: Якщо вже б’єш, не бий упівсили, Зеник.
    ЗИНОВІЙ: Той, хто може довести, вже нічого не боїться.
    ТРЕНЕР: Ви божевільні, усі. Андрій був правий, з вами може спілкуватись тільки лікар-психіатр.
    ГАЛИНА: Вдосталь маячні.
    ТРЕНЕР: Я зараз викличу санітарів.
    ОЛЬГА: Ви не в лікарні.
    ЗИНОВІЙ: Добре, я швидко. Галина розповіла вам свою історію, ви розчулились, але не визнали, що то ви спричинились до її каліцтва.
    ТРЕНЕР: Це треба довести. Минуло вісімнадцять років, що я тоді вмів.
    ОЛЬГА: Добре, що ви її впізнали.
    ТРЕНЕР: Я? Кого я впізнав? Вам потрібний винний - ви його знайшли. Еринії, заспокоїлись. Я за неї отримав догану. Зеник, задоволені, я визнав, можу просити про вибачення чи спокуту. Досить.
    ГАЛИНА: Ви не чули, що я говорила. Я вас пробачила. Я дала вам можливість працювати далі.
    ТРЕНЕР: Вона дала можливість! Сама не знайшла... і тільки випадок... Якщо ви робите такі розслідування, тому зрозуміло, чому від телевізора тхне. Як і від вашої історіі, все вже заспліснявіло.
    ІРИНА: І вас більше нічого не бентежить?
    ТРЕНЕР: Я думаю, як про вас усіх забути.
    ЗИНОВІЙ: Тоді, якщо ваша ласка, я нагадаю.
    ТРЕНЕР: Вам не досить?
    ЗИНОВІЙ: Так само, як і вам. Чому ви не дали свідчення проти головного лікаря за випробовування препаратів на душевнохворих.
    ТРЕНЕР: Вам заплатив адвокат?
    ЗИНОВІЙ: Мені ніхто не платив. Ви все одно постанете перед судом, як свідок. Бо ваш керівник, пішов з роботи так само як і ви.
    ТРЕНЕР: Втомленість від професії. Справу закрито.
    ЗИНОВІЙ: Ви так думали до останнього часу. Але ваш керівник днями почав давати свідчення.
    ТРЕНЕР: Маячня, геть звідси, усі. Тихо!!!
    Тренер закриває руками вуха. Світло над усією сценою гасне. В стовпі світла залишається стояти він один. Всі інші, хто знаходяться на сцені в темряві.

    Сцена 18.

    Тренер говорить не забираючи рук від вух.
    Тренер: Все скінчилось. Навколо мене мара. Що вони верзуть? У чому звинувачують? Я ніколи не давав і не дам ніяких свідчень. Що я знаю? Що я мушу знати? Я сказав, що відповідаю званням лікаря. Він розсміявся мені в обличчя. Це ж божевільні, хто з тебе спитає.Вони і обличчя твого не згадають.
    Такі самі і ці, захоплені тільки собою. Один одному не довіряють, думають тільки про себе. Божевільня для журналістів. Я їх ще жалів, викладаються, пишуть. Я цього не вмію, можу занотувати тільки історію хвороби. Зробити припис.
    Скільки я лякався, коли бачив кожного в швидкій. Думав, а як вони дізнаються? Вона була права, нічого не записав. Сказав, що зробив усе сам. Не казав про гіпс. Сказав, що перекинув. Дійсно, бруду розвів. Була потім догана. Я пішов зі швидкої, пообіцяв, нікому не нашкоджу.
    Головний казав, що хворим буде тільки краще. Хто його знає, приїздять меценати, щось привозять. Ти призначаєш, вони п’ють, щось допомагає - щось ні. А ти пишеш сторінку за сторінкою.
    Це не правда. Я був проти. Я нічого не призначав. Тільки й не заперечував. Які свідчення можу дати, я пішов з лікарні. Я думав, тут я чим можу нашкодити. Кому потрібна та правда. Кому вона потрібна ваша правда!

    Сцена 19.

    ТРЕНЕР: Кому вона потрібна ваша правда!
    Забирає руки від вух, над сценою запалюється світло.
    ЗИНОВІЙ: Правда потрібна вам. Я зроблю цей репортаж. Ви дійсно не винні. Ви стояли осторонь. Чомусь такий вибір призводить до жахливих випадків.
    ТРЕНЕР: Я втрачу професію.
    ГАЛИНА: Ви її зрадили. Хоча ви ще можете прислужитись - допомагати немічним, рятувати свою душу.
    ТРЕНЕР: Найрозумніша.
    ІРИНА: Зовсім ні! Просто вам немає що робити в психології. Ви зовсім не розумієтесь на людях.
    ТРЕНЕР: Я все про вас розповів. Вам не сподобалось. А коли цей почав мене пристиджувати, ви погодились. Та це триватиме кілька хвилин, потім ви знову станете роздробленими та безпорадними.
    БОГДАНОВИЧ: Хибно розмірковуєте.
    ТРЕНЕР: Я чув, все що ви говорили. Тут не було брехні, я знаю всі ваші вразливі місця.
    ОЛЬГА: Але не все знаєте про нас.
    ТРЕНЕР: Збіговисько випадкових людей.
    БОГДАНОВИЧ: Коли мені надійшов в редакцію лист про вашу лікарню, я обурився. Але нічого зробити не міг. Всі журналісти відскакували від вас як горох.
    ТРЕНЕР: І ви вирішили зробити суд?
    БОГДАНОВИЧ: Дізнатись правду. Я зібрав своїх учнів, з якими ми в чудових стосунках. Галина прочитала і впізнала ваше прізвище. Вона зробила декілька перевірок.
    ГАЛИНА: Я вірила, що то була єдина помилка.
    ТРЕНЕР: Я стояв осторонь.
    БОГДАНОВИЧ: Ми зрозуміли. Андрію, він володіє декількома ЗМІ. Але в душі він журналіст, не власник. Він погодився. Зеник почав збирати інформацію.
    ЗИНОВІЙ: Ви не така погана людина. Це мене дуже засмутило. Я не хочу ламати вам життя, прагну тільки зупинити.
    ТРЕНЕР: Вам вдалося. Практика тренера зникла як вчора.
    АНДРІЙ: Ви так легко погодились на рекламу через журналістів. Далі одна ввімкнута камера і все.
    ТРЕНЕР: Дозвольте, ви самі казали, що вони неврівноважені. І я пересвідчився у цьому.
    ОЛЬГА: Ви побачили нашу слабкість у відданості до професії?
    ТРЕНЕР: А ти всього боїшся!
    ОЛЬГА: Я не мушу. Я вчусь на редактора. Ви повинні були зрозуміти це з моїх промов.
    ТРЕНЕР: Але ж матеріали, острах.
    ОЛЬГА: Я потім піду працювати в редакцію. Та батько каже, що перед тим, як виправляти, я маю зрозуміти, що це за професія.
    БОГДАНОВИЧ: Слухняна вона в мене.
    ТРЕНЕР: Ви до чого тут? Зачекайте, вона ваша донька... Мати Божа. Ви мене розіграли.
    АНДРІЙ: Ні, ви не побачили нашої сили. Галина моя дружина, і вона найгарніша у світі.
    ТРЕНЕР: А ви обидва: Ірина та Зеник, ви ж не сумісні.
    БОГДАНОВИЧ: Найкращі представники журналістських розслідувань. Працювали тільки разом.
    ТРЕНЕР: Але ж посварились?
    ЗИНОВІЙ: Ні, народилась донька і я вирішив: обом не можна ризикувати.
    ІРИНА: Як ви сказали, обрала статус матері.
    ТРЕНЕР: Мені що робити?
    ЗИНОВІЙ: Наступного вівторка буде передача в ефірі. В коридорі сидить прокурор і чекає ваших свідчень. Ви володар своєї долі.
    ТРЕНЕР: Це божевільня. Невже я стаю таким самим? Я не вірю, що совість може бути такою? Це смішно.
    Тренер виходить.

    Сцена 20.

    Всі герої, крім Тренера, стають в одну лінійку, в кожного в руці мікрофон. Говорять одночасно і злагоджено.
    ВСІ: В вас все тепер вийде. Тренінг закінчено. Тепер ви можете повертатись до роботи. Ви бачили, читали, слухали, виставу про те, як журналісти працюють. Моїм колегам з любов’ю, глядачам з побажанням розуміння. Завіса.

    ЗАВІСА.

    Серпень-вересень 2011.


    Адреса: aksioma@neonet.ua
    Головна.

    Передрук матеріалів забороняється.
    Copyright © 2003-2016. All rights reserved