Катерина Аксьонова. КОЛИ ПОТРІБНІ КРИЛА.

©Катерина Аксьонова

    Катерина Аксьонова. КОЛИ ПОТРІБНІ КРИЛА.

    Дійові особи:

    Парубок – 30-35 років.
    Дівчина – підліток, 15 років.
    Співробітник – чоловік 30-35 років.
    Гарнюня – жінка до 30 років, вродлива, коханка Хлопця.
    Кохана – жінка 30-35 років.
    Керівник – чоловік 50 років.

    ДІЯ 1.

    Сцена 1.

    На сцені стоїть ліжко, на ньому лежить Парубок, вдягнений. Поряд з ліжком стоїть стілець. В глибині сцени вікно.
    Парубок сідає на ліжку, висвічується стілець. На стільці сидить дівчина 15 років, вдягнена в легку літню сукню. Парубку біля 30 років. Парубок дивиться на дівчину, не здивований, скоріше втомлений. За вікном дощ.
    Парубок підводиться з ліжка. Під час розмови Дівчина повертається за Парубком, як соняшник за сонцем.
    Парубок: Знову це ти.
    Дівчина: Я.
    Парубок: На вулиці дощ.
    Дівчина: Ти не любиш дощ?
    Парубок: Він навіює смуток.
    Дівчина: Колись ти казав, що дощ це прозорі стіни, які сховають нас від усіх.
    Парубок: А ти мені не вірила.
    Дівчина: Як можна у це повірити? Дощ, яка стіна - він прозорий і мокрий.
    Парубок: Так, мокрий і холодний.
    Дівчина: Тоді ти казав, що дощ теплий і ніжний, як мої цілунки.
    Парубок: Невже я таке казав?
    Дівчина: Так.
    Парубок: Тоді це був зовсім інший дощ. Тепер такого не буває.
    Парубок підходить до вікна, прислухається. Дівчина повертається за ним, встає, знову сідає.
    Парубок: Ти мене змучила.
    Дівчина: Я сама змучилась.
    Парубок: Чому приходиш зараз?
    Дівчина: Не можу без тебе.
    Парубок: А тоді змогла?
    Дівчина: Я так мучилась.
    Парубок: Ти мене змучила.
    Дівчина: Я так мучилась.
    Парубок: І я. Думав все це в минулому.
    Дівчина: В минулому.
    Парубок: Чому тоді?
    Парубок підходить і довго дивиться на Дівчину. Дівчина відводить погляд, встає. Виходить.

    Сцена 2.

    Парубок: Знов пішла. І так щодня. Ні, щоночі. Я її бачу, вона приходить і ми говоримо, не кажучи один одному нічого нового.
    Кожний раз, коли прокидаюсь, боюсь розплющити очі. Прислухаюсь, чи й далі дзеленчить будильник. Як дзеленчить, то знаю, її немає поруч. Зітхну з полегшенням і піду на роботу.
    Як тихо, прислухаюсь. Немов відчути можу я ніч, що за вікном лишилась ще. Її подих, її царина, її мара.
    Не знаю, чи винна в цьому ніч. Моя Дівчина, моя мара. Приходить знову і знову. Сидить тихенько у кутку. Чи треба більше?
    Колись мені її всієї не вистачало. Їй було п’ятнадцать. Я проводив літо перед універом. І доторка мені було занадто мало. Минуло стільки років. І ось вона прийшла. Тепер мені торкатись не потрібно. Не зупиняє мене страх, що зникне та розстане.
    Мене вона вже не хвилює, тільки мучить. І знову вже пішла.
    Пішла, мені стало легше. І дощ спокійний за вікном. І я один, і знову згадую про роботу. Побачу я Гарнюню. Вона моя любов тепер. Те, про що міг я тільки мріять.
    Але вночі Гарнюню прошу не приходити. Тепер боюсь. Чекаю, наче бовдур, як прокинусь. Прокинусь, а вона сидітиме. Моя, тодішня Дівчина. І знову будем говорити. Я буду докоряти, вона буде слухати мене. Але не відповість. Не скаже. Приходитиме знов.
    Навіщо ходить, якщо не відповідає? Щодня боюсь, що вже не прийде, я так до неї звик.
    Приходить і говорить далі, нехай. Питатиму про відповідь, не скаже. Мені все одно, чекатиму її щодня.
    Затемнення.

    Сцена 3.

    Дівчина ходить за Парубком, він розмовляє і жестикулює.
    Парубок: Це неможливо, кожну ніч.
    Дівчина: Знаю.
    Парубок: Що ти знаєш?
    Дівчина: Що бачимось кожну ніч.
    Парубок: Бачимось? Ти приходиш і не даєш мені спати.
    Дівчина: Але...
    Парубок: Не заважай, дай доказати.
    Дівчина: Як скажеш.
    Парубок: Приходиш щоночі. Я прокидаюсь. Дивлюсь на тебе. Вмикаю світло і ми розмовляємо. Що скажуть сусіди? Я щоночі товчуся їм по голові.
    Дівчина: Ти дуже тихо ходиш.
    Парубок: Що ти можеш знати? Це взагалі не правильно.
    Дівчина: Що саме?
    Парубок: Я щоночі розмовляю голосно сам з собою.
    Дівчина: Ти розмовляєш зі мною.
    Парубок: Це мені так здається. А насправді я сам. І тут більше нікого немає.
    Дівчина: Нікого?
    Парубок: Так, нікого.
    Дівчина: А я?
    Парубок: Ти моя ніч, мій сон.
    Дівчина: І розмовляти немає сенсу.
    Парубок: Жодного.
    Дівчина: Тоді не вмикай світла. Не дивись на мене. Відвертайся. Дивись свої сни. Забудь про мене.
    Парубок: Не можу.
    Дівчина: Цілком можеш, я ж мара. Мене не існує. Не звертай увагу і, головне, не питай ні про що.
    Дівчина сідає на стілець.
    Парубок: Я так не хочу. Ти не розумієш.
    Дівчина: Я все розумію. Ти сам не знаєш чого хочеш.
    Парубок: Це не так.
    Дівчина: Це так. Ти хочеш почути відповідь на своє питання і не хочеш мене бачити.
    Парубок: Вибач. Я розгублений.
    Дівчина: Не вибачу. Ти сам зараз повинен сказати, що саме тобі потрібно.
    Парубок: Ти мене не зрозумієш.
    Дівчина: Спробую вислухати.
    Парубок: Я стільки років жив без тебе. Все було добре.
    Дівчина: Без мене тобі було добре?
    Парубок: Не знаю, я просто звик так жити. А зараз з’явилась ти і я не знаю, що робити.
    Дівчина: Чому?
    Парубок: Не знав, що й досі все болить.
    Дівчина: Болить, без мене було краще. Я зрозуміла — зайва.
    Парубок: Ні. Не зайва.
    Дівчина: Тоді що?
    Парубок: Ти біль, з яким відчув, що ще живий. Все було добре, я будував плани і досягав. Кохався, розважався. А ти мені болиш і досі.
    Дівчина: Тільки біль тобі приношу. Було без мене краще.
    Парубок: Ні, ти усе не так зрозуміла.
    Дівчина: Тоді чого ти хочеш?
    Парубок: Щоб не зникала ти.
    Парубок стає навколішки перед стільцем, на якому сидить Дівчина. З острахом нахиляється і кладе голову їй на коліна. Заплющує очі. Дівчина починає його гладити по голові. Парубок рвучко підводиться, дивиться довго на неї.
    Дівчина: Що сталося?
    Парубок: Боюсь, закрию очі і знову зникнеш.
    Дівчина: Дурнику.
    Парубок: Колись чекав, і ти вже не прийшла.
    Дівчина: Не треба про це зараз. Вставай, завтра на роботу. Лягай у ліжко.
    Парубок встає, підходить до ліжка. За ним йде Дівчина. Парубок лягає на ліжко.
    Парубок: А ти?
    Дівчина: Я буду поруч. Буду поруч доти, доки тобі потрібна буду. Спи.
    Парубок лягає спиною до Дівчини.
    Парубок: Доки ти мені потрібна.
    Дівчина: Так.
    Не дивлячись на Парубка Дівчина йде зі сцени.

    Сцена 4.

    Ліжко, на ньому лежить Парубок. На стільці нікого не має.
    Парубок сідає на ліжко. Встає, підходить до стільця. Повертається у бік вікна.
    Парубок: Знову ранок. Її немає. Вона приходить тільки уночі. Як я втомився.
    Парубок проводить рукою по волоссю. Обтрушує на собі одяг.
    Парубок: Знов те саме. На роботі спочатку прийде Співробітник, потім прибіжить Гарнюня. І все буде як завжди. Як добре. Ніхто не знає про моє нічне життя.
    Життя? Як смішно я сказав. У чому ж тут життя? Чому усе, що там, мені тепер здається не важливим?
    Як бовдур чи зразковий чоловік щодня вертаю з роботи додому. Нікого тут немає. Забувши повечеряти лягаю в ліжко. Для чого?
    Для того, щоб серед ночі, відчувши тиші щем, відкрити очі і зустрітись з нею. Ще крок і житиму тільки для того, щоб прокидатись уночі.
    Не можна так. Тоді мені було шістнадцять. Закінчив школу, вступив до університету. Гарні оцінки тоді ще вартували чогось. Я мав таке вільне літо. Поїхав з батьком. Все літо ми фарбували чужі помешкання. Я дихав фарбою і річкою. Я був вільний. І не втомлювався. Закінчивши роботу я біг купатись. Любив стояти на кручі. І вірив, що одного дня полечу з нею і не розіб’юсь.
    Якою був дитиною! Нафарбувавшись чужих будинків, мріяв, що буду малювати проекти інших будинків. Вони будуть чудові, гарні. Багато сонця і круча, безмежна круча під ногами. А зараз малюю паркінги. Теж житло, тільки для машин.
    Круча, побачив її там. Вся тремтіла, але не наважувалась підійти до краю. Зазирнути вниз.
    Я підійшов, сказав - давай разом. Триматиму, удвох не страшно. Вона повірила. Я їй теж.
    Тепер приходить, щоб мучити мене щоночі. Чи сам себе я мучу? Сказав їй, коли у нас будуть крила ми й полетіти зможемо.
    Не прийшла. Чекав день і ніч. Не прийшла, коли потрібні крила, не прийшла. Тепер мене щоночі мучить.
    Тепер, живу не так. Сьогодні вірю їй ще більше, ніж тоді, коли чекав на кручі.

    Сцена 5.

    Парубок йде від вікна до Дівчини, яка вийшла на сцену.
    Парубок: Чому ти приходиш до мене щоночі?
    Дівчина: Я не знаю.
    Парубок: Чому тепер живу інакше?
    Дівчина: Як інакше?
    Парубок: Коли тебе не було, коли про тебе так не згадував жив...
    Дівчина: Краще?
    Парубок: Спокійніше, знайомо, звично. Приходив в дім, у цю кімнату коли хотів. Коли не хотів, то й зовсім не приходив. Потім знов почав приходити, біг тільки сюди.
    Дівчина: Чому? Сумував?
    Парубок: Ні, ніколи. Тоді побачив я Гарнюню.
    Дівчина: Гарнюню?
    Парубок: Її. Вона як лялька, як жінка, що з кінострічки зійшла до мене. Вона Гарнюня.
    Дівчина: Ти її кохаєш?
    Парубок: Запам’ятай на все життя, не варто ставити такі запитання чоловікові про іншу жінку, коли з ним знаходишся вночі наодинці.
    Дівчина: Чому?
    Парубок: Виростеш, зрозумієш.
    Дівчина: Я вже доросла.
    Парубок: Ти?!
    Дівчина: Так. Ти мене бачиш такою. Але, якщо б тобі потрібна була правда... Якби. Збагнув би що доросла вже давно. Тебе на рік молодша.
    Парубок: Правда. Яка правда? Ти що до правди маєш? Ти хочеш правду?
    Дівчина: Яке має значення, чого я хочу - ти все одно скажеш те, що сказати хочеш. Я просто буду слухати. Як і щоночі.
    Парубок: Добре. Я біг сюди щоночі, щовечора. Навіть зрання розстеляв ліжко.
    Дівчина: Ти втомлювався?
    Парубок: Приходив не один. Завжди була Гарнюня поряд. Я навіть час не витрачав, щоб розстелити ліжко. А тепер ти тут.
    Дівчина: Для тебе взагалі у всьому винна.
    Парубок: Так.
    Дівчина: То йди до неї. Не тримаю.
    Парубок: Вона живе з сестрою, батьками, взагалі народу повно.
    Дівчина: Тоді приводь її сюди. Не скигли.
    Парубок: Не можу, думаю про тебе. Чи прийдеш ти вночі?
    Дівчина: Заплутався ти у своїх бажаннях.
    Парубок: Чого тобі від мене треба?
    Дівчина: Мені нічого не треба, це тобі чогось треба.
    Парубок: Мені?
    Дівчина: Так, я не маю що сказати.
    Парубок ходить по кімнаті, розмірковує.
    Парубок: Так, мені потрібна відповідь.
    Дівчина: Яка?
    Парубок: Чому ти тоді не прийшла?
    Дівчина: В мене її немає.
    Парубок: Чому?
    Дівчина: Тому що ти питаєш в себе.
    Парубок: Напевно. Але чому саме зараз?
    Дівчина: Бо ти скоро отримаєш цю відповідь, якщо вона тобі потрібна.
    Парубок: І тоді ти зникнеш?
    Дівчина: Ні, я зникну зараз.
    Дівчина йде геть.
    Парубок: Залишись. Мені не потрібна відповідь. Мені потрібно те, що зараз. Мені ще не було так добре...
    Парубок залишається один на сцені.
    Затемнення.


    ДІЯ 2.

    Сцена 1.

    Офісне приміщення, декілька столів. Багато паперів на столах, малюнки.
    Заходить Парубок.
    Парубок: Знов не поскладав все на місце.
    Приводить до ладу папери. Вони скручуються.
    Парубок: Я не можу так більше. Як я хочу спати і як боюсь заснути. Ні, не заснути. Лячно мені від думки, що прокинусь вночі, а вона не сидітиме поруч.
    Весь час говорить, що піде, якщо вважатиму, що зайва. Весь час говорю їй про те, як звик без неї жити.
    Лишається, не вірить. Дійсно, знов без неї тяжко. А сьогодні взагалі казала... Що ж казала? Згадав, отримаю я скоро відповідь.
    Можливо знов щось скаже, але чому раніше не казала, чому мовчала.
    Боже, я тільки про неї й думаю. Визнав її частиною життя. Вона ж мара. Не може ніхто приходити до тебе у замкнений будинок.

    Сцена 2.

    Заходить Співробітник, Парубок різко обертається, він знервований.
    Співробітник: Ранку доброго. Погано виглядаєш.
    Парубок: Привіт. Дякую.
    Співробітник: Гарнюня не дає вночі спокою.
    Парубок: Залиш дурні жарти.
    Співробітник: З кожним днем ти стаєш все сумнішим. Ти жахливо нецікавий. Ти старієш, мій хлопче.
    Парубок: Пішов ти.
    Співробітник: Знов загадки вирішуєш?
    Парубок: Які?
    Співробітник: Я чув ти питав хто може приходити до тебе у замкнений будинок...
    Парубок: Це я так, розмірковую.
    Співробітник: А я думав, вірші пишеш.
    Парубок: До чого тут вірші?
    Співробітник: А ти послухай. У замкнений будинок, замкнувся де від світу, мене не залишають на самоті. Приходить хтось, говорить. Їх знаю і лякаюсь. Минуле й сьогодення влаштували полювання.
    Парубок: Це хоку?
    Співробітник: Майже.
    Парубок: Вірш не поганий, але для хоку завеликий. Якщо не хоку, то риму загубив.
    Співробітник: Не відчуваєш ти силу слова.
    Парубок: Дуже відчуваю. Зараз прийде Керівник. Його слова всі будуть влучні. І знов отримаю за розгардіяш.
    Співробітник: До речі, знаєш останню новину. Керівник одружується.
    Парубок: Та ти що? Здурів? Так йому ж?
    Співробітник: Ти дійсно в якихось стереотипах живеш. Він ще чоловік хоч куди.
    Парубок: Хто це тобі сказав?
    Співробітник: Секретарка Керівника.
    Парубок: Про що саме?
    Співробітник: Не зрозумів.
    Парубок: Що вона сказала – що він чоловік хоч куди? Чи про те, що він одружується?
    Співробітник (регочучи): Та про те і про те.
    Парубок: Тоді тобі залишається Секретарка.
    Співробітник: Та пішов ти. Я взагалі маю інші плани.
    Парубок: Які?
    Співробітник: Наприклад, відбити в тебе Гарнюню.
    Парубок: Мрій.
    Співробітник: Ти мене недооцінюєш. Але облишмо балачки. Треба попрацювати.
    Парубок: Тоді давай працювати.
    Співробітник: Минулого разу я пропонував план головному архітектору.
    Парубок: От і чудово.
    Співробітник: Цього разу твоя черга.
    Парубок: В тебе ж вийшло, спробуй ще раз.
    Співробітник: Ні, мене змучили питаннями. Тепер почуй і ти, що нездара.
    Парубок: Так прийняли ж.
    Співробітник: Що з того? Працюй, скажи Гарнюні, щоб дала спокій.
    Парубок: А сам хотів відбити її в мене. Її ти втримати не зможеш.
    Співробітник: Для неї готовий і звільнитись.
    Парубок: Залиш Гарнюню в спокої.
    Співробітник: Не любиш ти її.
    Парубок: Що ти можеш знати?
    Співробітник: Якби поруч мене була така жінка, в мене б виросли крила і я б літав.
    Парубок: Крила. Мрій. Вона не прийде в останню мить.
    Співробітник: Що з тобою?
    Парубок: Нічого, сусіди не давали вночі спати.
    Співробітник: Ти не правий, Гарнюня може дати крила.
    Співробітник йде. Парубок залишається.

    Сцена 3.

    Парубок: І цей торочив про крила. Полетіти на крилах кохання, як я її чекав. А Співробітник, невже Гарнюню вподобав. Вона всім подобається.
    Всім... Що я кажу? Кохаю я її. Вона моя і з нею разом добре, як ні з ким. Вона справжня. Навіщо від кохання мучитись зайвий раз?
    Як Дівчина з’явилась, тепер я мучусь вдень і вночі. Не можу жити так. Когось мені обрати треба.
    Обрати?! Легко. Між теплою і пристрасною і спогадом з минулого. Тут немає вибору. Весь час обманював я себе.
    Парубок в запалі скидає всі папери на підлогу, потім починає прибирати.

    Сцена 4.

    Забігає Співробітник.
    Співробітник: Що за гуркіт? Що сталося?
    Парубок: Хотів все це прибрати до того, як побачить Керівник.
    Співробітник: Тому все скинув на підлогу?
    Парубок: Можеш, допоможи, інакше не заважай.
    Співробітник: Давай.
    Вдвох пхають папери за стіл.
    Парубок: Дякую.
    Співробітник: Прошу, а твій план парковки теж там?
    Парубок: Раніше не можна було сказати?
    Співробітник: Якось не спало на думку.
    Парубок знову витягає папери, починає шукати.
    Парубок: Смішно?
    Співробітник: Щось не дуже.
    Парубок: Знайшов.
    Співробітник: Я тебе щось хотів запитати.
    Парубок: Питай.
    Співробітник: Ти дуже дивно смикнувся, коли я сказав про крила.
    Парубок (намагається бути байдужим): Я?
    Співробітник: Так.
    Парубок: Я і не помітив.
    Співробітник: Щось сталося?
    Парубок: В сенсі?
    Співробітник: Ми жартували про Гарнюню. А потім ти різко сказав, що вона не прийде в останню мить.
    Парубок: Ти все не правильно зрозумів.
    Співробітник: Мені можеш не брехати. Я бачу, що останні тижні ви не разом і ти став засмучений.
    Парубок: Ти просто робиш хибні висновки.
    Співробітник: Ти освідчився і вона дала тобі відкоша?
    Парубок: Гарнюня?
    Співробітник: Так. І тому ти на себе не схожий.
    Парубок: Досить вигадувати. З Гарнюнею в мене усе гаразд. Дійсно, проблеми вдома, тому такий. Не сплю.
    Співробітник: Ти ж живеш один?
    Парубок: Сусіди пиячать, сваряться. Поки все це не скінчилось, Гарнюні краще до мене не ходити.
    Співробітник: А мені здалося...
    Парубок: Тобі б обов’язково все сказав і повідомив, що шлях вільний.
    Співробітник: Як ти можеш так про Гарнюню!
    Співробітник йде.

    Сцена 5.

    Парубок: А вона його дійсно зачіпила. Поки я зі своїм минулим бавлюсь, тут сьогодення намагаються відбити. Не вийде. Нехай і не мріє.
    Пішов, не допоміг.
    Парубок складає папери.
    Парубок: Вразливим Співробітник став останнім часом. Та я теж гиркаю на усіх. Не вертається?
    Парубок дивиться в той бік, куди пішов Співробітник.
    Парубок (сам до себе): Знов один. Працювати не хочеться. Ще одинадцятої немає, Гарнюня прийде пізніше. Треба з нею поговорити. Може і вона собі щось в голову втовкмачила. Її втрачати не збираюсь.
    Навколо неї завжди залицяльників достатньо. Та вибрала мене. Хоча останні дні на неї зовсім не маю часу. Треба виправлятись, їй нічого не поясниш. У п’яниць-сусідів не повірить, треба вигадати щось вагоме.
    Але чому я тепер не почуваю себе на самоті?

    Сцена 6.

    Парубок повертається і дивиться в затемнену частину сцени. Звідти виходить Дівчина.
    Парубок: Знову ти?
    Дівчина: Я.
    Парубок: Я марю вдень?
    Дівчина: Не знаю.
    Парубок: А що ти знаєш, крім зради.
    Дівчина: Хто така Гарнюня?
    Парубок: Тобі що до того?
    Дівчина: Ти на неї так само дивишся?
    Парубок: Як?
    Дівчина: Як зараз і тоді на мене.
    Парубок: Тобі що з того?
    Дівчина: Цікаво.
    Парубок: Тобі цікаво. Зараз. Тоді ти не хвилювалась де я, з ким. Ти не знайшла мене.
    Дівчина: А ти хотів, щоб розшукала?
    Парубок: Не знаю. Зайве все.
    Дівчина: Тоді чому весь час мене питаєш?
    Парубок: Відповіси, залишу в спокої.
    Дівчина: Не маю що тобі сказати.
    Парубок: От і добре. Згинь, мара.
    Парубок закриває обличчя руками. Дівчина теж закриває обличчя руками і йде в затемнений куток сцени.

    Сцена 7.

    Парубок відкриває обличчя, дивиться на всі боки. Дівчину не бачить.
    Парубок: Пішла. Треба щось робити, вона вже і вдень мені ввижається. Коли вже прийде Гарнюня.
    Ходить по сцені.
    Парубок: Чому саме зараз? Все ж так добре з Гарнюнею, принаймні було. Теж мені Тінь батька Гамлета.

    Сцена 8.

    В кімнату вбігає Гарнюня. В неї чудовий настрій, вона кидається на шию Парубку. Обціловує його.
    Гарнюня: Любий мій, як я скучила. А ти за мною скучив?... Бо я так за тобою скучила... Як ти змарнів... Знов не виспався, чи працював довго. ...Як я скучила, а ти за мною скучив?
    Парубок: Так.
    Гарнюня: Що так?
    Парубок: Все. Я скучив за тобою. Як з тобою добре.
    З затемнення виходить Дівчина, роздивляється Гарнюню.
    Гарнюня: Я так скучила, так змучилась.(цілує його).
    Парубок: Ми бачились тільки вчора ввечері.
    Гарнюня: Так вчора. Чому ми не пішли до тебе? Ти ж знаєш до мене не можна. Сестра з дітлахами.
    Парубок: До мене поки не можна. (помічає Дівчину, здригається.) Поки не можна.
    Гарнюня: Ти готуєш мені сюрприз?
    Парубок: Авжеж.
    Гарнюня: Ти мій любчику (притискається до нього).
    Парубок: В тебе є крила?
    Дівчина починає тихо плакати.
    Гарнюня(здивовано): Які крила, любчику?
    Парубок(тихо): Крила кохання.
    Гарнюня: Ти мариш, але нічого. Мені Співробітник сказав, що ти дуже змучений.
    Парубок: Що ще він тобі сказав?
    Гарнюня: Що тобі вночі заважають спати сусіди-п’яниці.
    Парубок: І ти йому повірила?
    Гарнюня: Я здивувалась, що він про тебе так турбується.
    Парубок: І сказала це йому?
    Гарнюня: Авжеж. Тільки які п’яниці? Над тобою живуть двоє стареньких. Мені здавались вони тихими.
    Парубок: До них онук приїхав, тільки-но з армії.
    Гарнюня (кидається Парубку на шию): Який ти в мене уважний. Ти хочеш, щоб я зайвий раз не турбувалась.
    Парубок: Так, я хочу щоб ти ночувала в себе вдома.
    Гарнюня: Ти чимось засмучений?
    Парубок: Я? Зовсім ні. Я в чудовому настрої.
    Гарнюня: Я теж в гарному настрої. Давай вальсувати. А потім будемо шукати крила кохання, про які ти говорив.
    Парубок: Вальсуй сама.
    Гарнюня починає вальсувати одна, потім до неї приєднується Дівчина. Вони вальсують навколо Парубка.
    Парубок: Я божеволію.
    Гарнюня з Дівчиною припиняють вальсувати.
    Гарнюня: Я теж божеволію, від кохання до тебе.
    Дівчина(тихо): Я теж.
    Гарнюня: Ти мій любчику, я люблю тебе. Йди до мене.
    Гарнюня та Дівчина обіймають Парубка.
    Парубок: Досить. Не варто. Як хтось зайде?
    Гарнюня: Про нас і так всі знають. До речі, я тобі там смачненьке приготувала.
    Парубок: Я не зголоднів. Чому ти весь час мене годуєш?
    Гарнюня: Мені не тяжко. Цілком природньо і приємно. Пішли, пригощу.
    Парубок: Пішли.
    Парубок і Гарнюня йдуть. Дівчина дивиться, як вони пішли, потім закриваючи обличчя руками теж йде.

    Сцена 9.

    Парубок з Співробітником заходять.
    Парубок: Я не міг так помилятись.
    Співробітник: Твій проект суцільна помилка.
    Парубок: Чому раніше не сказав?
    Співробітник: Бо хвилювався, що ти, любчику, схуднеш.
    Парубок: Досить.
    Співробітник: Я повторив за Гарнюнею. Але в тебе поганий проект.
    Парубок: Не може бути.
    Співробітник: Може.
    Парубок: Гарнюня мені нічого не сказала, їй все сподобалось.
    Співробітник: А що вона могла тобі ще сказати. (передражнюючи) Любчик, все чудово, як добре, я за тобою скучила.
    Парубок: Не схоже.
    Співробітник: Вона ніколи не скаже тобі поганої новини.
    Парубок: Але це ж робота. Що вона собі думає? Хоче щоб я вилетів звідси шкереберть?
    Співробітник: Це лялька, а ти до неї так не ставишся. Мене б на твоє місце, я би дав їй раду. І ніколи б її не зустрічав з таким обличчям.
    Парубок: Навіть не мрій і взагалі не чіпай Гарнюню. Отримаєш по пиці.
    Співробітник: Можемо змінити тему. Керівник сьогодні приведе свою наречену.
    Парубок: Секретарка?
    Співробітник (кивнув): Буде хизуватись своїм володінням.
    Парубок: Теж мені плантатор, а ми його найкращі здобутки.
    Співробітник: Про тебе я б таке сьогодні не сказав.
    Парубок: Я все перероблю. Що там з нареченою?
    Співробітник: Треба бути дуже уважними. Майбутня Керівниця.
    Парубок: Чому?
    Співробітник: Невже ти думаєш, що вона йде заміж тільки за чарівні волошкові очі Керівника.
    Парубок: А що вони волошкові?
    Співробітник: Я звідки знаю, я йому в очі не дивився.
    Парубок: Тоді спитай у своєї Секретарки.
    Парубок і Співробітник регочуть.
    Співробітник: А ти лихий на язик.
    Парубок: Ти теж мовчун.
    Співробітник: Є таке.
    Парубок: Давай дивитись, що з цим планом не гаразд.
    Співробітник та Парубок схиляються над паперами.

    Сцена 10.

    Співробітник з Парубком вовтузяться з паперами. Входить Керівник з Коханою.
    Співробітник: Може це сюди віднести?
    Парубок: Подивись на масштаб.
    Керівник: А тут в нас кращі кадри.
    Парубок та Співробітник озираються та підходять до Коханої.
    Співробітник: Керівник, в нас нова працівниця?
    Керівник: Знайомтесь, Кохана.
    Співробітник: Дуже приємно, ви зайшли в кімнату і сонце засяяло.
    Парубок: Дуже приємно.
    Кохана: Мені також.
    Парубок уважно дивиться на Кохану, ніби намагається її згадати. Кохана теж починає дивитись на Парубка. Ніби впізнає його.
    Керівник: Підемо далі?
    Кохана: Звичайно.
    Співробітник: Якщо ви не проти, я б пішов з вами.
    Керівник: Так, не будемо заважати Парубку. В нього є над чим попрацювати. Чи не так?
    Парубок: Цілком вірно.
    Керівник, Співробітник та Кохана виходять втрьох.

    Сцена 11.

    Парубок стоїть розгублений, здригається від того, що падає стілець. Поряд зі стільцем стоїть Дівчина.
    Парубок: Чого бешкетуєш?
    Дівчина: Бовдур.
    Парубок: Ти чого?
    Дівчина: Бовдур, бовдур, чого ти чекаєш? Йди за нею.
    Парубок: За ким?
    Дівчина: За нею, за мною, це ж я.
    Парубок: Ні, так не можливо.
    Дівчина (підходить і ніжно гладить його по обличчю): Все можливо.
    Парубок: Як це?
    Дівчина: Ти ж хотів мати відповідь, йди і спитай.
    Парубок: Я не можу, як це буде виглядати.
    Дівчина: Тобі стане легше.
    Парубок: А ти впевнена?
    Дівчина: Я тобі це кажу.
    Парубок: Але ж пройшло стільки років. Чи варто?
    Дівчина: Не розумію, що ти хочеш?
    Парубок: Ти це ти. Тебе я знаю. А вона...
    Дівчина: Вона це я!

    Сцена 12.

    Рвучко входить Кохана, вона не помічає Дівчину – дивиться на Парубка.
    Кохана: Вибачте, але мені здалося я вас знаю.
    Дівчина відходить від Парубка, підходить до Коханої.
    Дівчина: Бачиш, якою я стала.
    Парубок: Що вам здалося?
    Кохана: Я майже впевнена, що бачила вас раніше.
    Парубок(втомлено): Можливо.
    Кохана: Ви не можете мене пригадати, я була молодша?
    Дівчина показує на себе.
    Парубок: Не можу, або не хочу. Не має значення. Вибачте, мені треба працювати.
    Дівчина(перелякано): Що ти робиш? Зупини, спитай.
    Кохана: Перепрошую, я певно помилилась.
    Кохана розвертається щоб йти.
    Парубок: Чому ти не прийшла раніше?
    Кохана: Коли?
    Парубок: Коли потрібні крила.
    Кохана: Знала, що не помилилась.
    Дівчина: А я що тобі казала?
    Парубок: Нам треба поговорити.
    Дівчина: Звичайно.
    Кохана: Так, обов’язково, але не тут.
    Парубок: Тут недалеко є парк.
    Кохана: Я прийду.
    Парубок: Я чекатиму.
    Кохана швидко виходить.

    Сцена 13.

    Дівчина: Що я тобі казала?
    Парубок: Такі зустрічі не можливі.
    Дівчина: Все можливо.
    Парубок: Що далі?
    Дівчина: Ти отримаєш свою відповідь.
    Парубок: А ти?
    Дівчина: Що я?
    Парубок: І далі приходитимеш щоночі?
    Дівчина: Не знаю, напевно ні. Я ж тебе змучила?
    Парубок: До тебе звик. Що далі?
    Дівчина: Не знаю. Та дізнаєшся про все ти дуже скоро.
    Затемнення.


    Дія 3.

    Сцена 1.

    Невеликий скверик, декілька поламаних лав. Одна ціла. На лавці сидить Кохана. Роздивляється на всі боки.
    Кохана: Що я роблю? Як я йому все поясню? Чи захоче мене взагалі чути?
    Боже, чому Парубок запізнюється. Я ж сказала Керівнику, що перед кіно хочу поговорити з однокласником.
    З однокласником, а що ще я могла сказати? Взагалі, яке це має значення зараз.
    Як я могла впізнати його через стільки років? Очі, його погляд, на мене так ніхто в житті більше не дивився.
    Може його затримав Керівник? Але ж він не маленький. Парубок повинен щось вигадати. Я ж тут сиджу і чекаю. Чекаю на нього. Він не може не прийти.
    Навіщо мені все це? Не встояла? Але від чого... Відчула себе дівчиною. Побігла.
    Чому Керівникові сказала так? Все було чудово. Прокидалась від думок про крила, але жила далі. А зараз всередині усе пече. Я хочу бачити іншого. Якщо не прийде, теж добре.
    Чого мене понесло на зміни та розмови? Завжди була розважлива. Ще трохи почекаю і піду. Так не можна.

    Сцена 2.

    Кохана збирається йти, але підходить Парубок.
    Парубок: Ти тільки прийшла?
    Кохана: Ні, збиралась йти.
    Парубок: Я запізнився.
    Кохана: Помітила. Тебе Керівник затримав?
    Парубок: Ні. Я просто розмірковував.
    Кохана: Розмірковував?
    Парубок: Чи варто? Можливо, треба було зробити вигляд, що я тебе не впізнав.
    Кохана: Я знала, що це ти. Я не могла тебе не впізнати, навіть через стільки років. Таке не забувається.
    Парубок: Оце вже точно.
    Кохана: Мені здається ти не змінився.
    Парубок: А ти змінилась.
    Кохана: Дуже?
    Парубок: Не знаю, ти не така, якою тебе запам’ятав.
    Кохана: Це погано?
    Парубок: Я хотів тебе запитати, але не знаю, чи ти маєш час говорити. Керівник буде тебе шукати.
    Кохана: Не буде, питай. Я сказала, що ти мій однокласник, якого я не бачила багато років. Він дозволив нам потеревеніти. Питай.
    Парубок: Ти йому розповіла про нашу зустріч?
    Кохана: Це природньо. Питай.
    Парубок: Чому ти тоді не прийшла?
    Кохана: Я боялась і чекала цього. Я знала, що ти мене про це запитаєш і ти запитав.
    Парубок: Чому?
    Кохана: Мати не пустила.
    Парубок: Ми вже дорослі, скажи правду, зараз це просто цікаво.
    Кохана: Просто цікаво?
    Парубок: Звичайно. А за стільки років чого ти чекала?
    Кохана: Добре.
    Парубок: Невже так важко було прийти, тоді?
    Кохана: Ми були підлітками. Це були бздури.
    Парубок: Я вірив тобі.
    Кохана: Це була глупота.
    Парубок: Але ти обіцяла.
    Кохана: Я злякалась, що ти стрибнеш. ...що ми стрибнемо. Стрибнемо і розіб’ємось.
    Парубок: Ні.
    Кохана: Так.
    Парубок: Коли коханню потрібні крила. Ми б просто полетіли.
    Кохана: Не будь бовдуром. Літати від кохання неможливо. Та жити в любові можна.
    Парубок: Я тобі ніколи не пробачу. Ніколи.
    Кохана: Ніколи – безмежне слово. А якщо б?
    Парубок: Що?
    Кохана: Якщо я тобі принесу ці крила?
    Парубок: Крила кохання?
    Кохана: Так.
    Парубок: Коли вони були потрібні, ти їх не схотіла дати, чого згадувати зараз.
    Кохана: Це було безглуздо. Розмовляти зараз, про те, що давно минуло. Вибач.
    Кохана йде.

    Сцена 3.

    Парубок: Наша зустріч зараз - помилка. А що ще ти можеш сказати?
    Дівчина була права, я отримав відповідь на своє питання. Навіщо?
    Вона злякалась, що ми розіб’ємось. Я не це хотів почути. Стільки років жити в невідомості, щоб зараз так по-дитячому все зникло.
    Коли я ромовляв з Дівчиною, все було інакше. Я вірив, що все могло бути інакше.
    А зараз, ця розмова не вартувала стількох років очікування.

    Сцена 4.

    До Парубка підходить Кохана.
    Кохана: Вибач, що я так себе поводила.
    Парубок: Ти повернулась?
    Кохана: Так, я цілком згідна, ця наша розмова не вартувала стількох років очікування.
    Парубок: Ти підслуховувала?
    Кохана: Ні, я це почула, коли верталась. Давай поговоримо.
    Парубок: Ти думаєш цього разу все вийде?
    Кохана: Ми спробуємо.
    Парубок: Може не варто, може початись дощ.
    Кохана: В мене є парасоля. Колись ти любив дощ.
    Парубок: Він навіює смуток.
    Кохана: Колись ти казав, що дощ теплий і ніжний, як мої цілунки і ще він сховає нас від усіх.
    Парубок: Дивно, що ти усе це пам’ятаєш.
    Кохана: Деякі спогади не варто забувати.
    Парубок: А ти намагалась?
    Кохана: Ні.
    Парубок: Чому прийшла саме зараз?
    Кохана: Я теж над цим думала? Чому саме зараз з усіх людей зустрілись ми удвох.
    Парубок: Чому?
    Кохана: Думала, усе в минулому.
    Парубок: А що змінилось?
    Кохана: Нічого. Просто пам’ятаю усе. Мене ти більше не хвилюєш, мучиш.
    Парубок: Я й сам казав таке.
    Кохана: Ти згадував про мене?
    Парубок: Останні ночі. Мара. Я відчував, що знов зустрінемось.
    Кохана: Це дійсно дивно, бо я не думала про тебе зовсім.
    Парубок: Я хотів почути відповідь, чому тоді ти не прийшла.
    Кохана: Почув і стало легше?
    Парубок: Я стільки чекав, напевно, хотів почути щось більше. Ти мені болиш і досі.
    Кохана: Вибач, я не знала. Я думала Гарнюня...
    Парубок: До чого тут вона?
    Кохана: Я маю вуха. І секретарка Керівника...
    Парубок: Зрозуміло.
    Кохана: Це не моя справа.
    Парубок: Звичайно.
    Кохана: Я не про це. Ти казав про крила кохання.
    Парубок: Не варто.
    Кохана: Я не можу дати їх Керівникові. Не дивись так, ти тут ні до чого. І не думала про них. Але це дійсно страшно. Ось ти для Гарнюні можеш дати крила?
    Парубок: Тебе це не стосується.
    Кохана: А відпустити до того, хто дасть.
    Парубок: Зайві розмови.
    Кохана: Ти не уважний.

    Сцена 5.

    Німа.
    По боках сцени стоїть Парубок та Кохана з різних боків.
    З протилежних боків на сцену виходять Гарнюня та Співробітник. Вони підходять один до одного. Починають вальсувати. Поки вони вальсують, на сцену виходить Дівчина, вона повільно тягне два великих крила. Кладе їх на підлогу, перепочиває.
    Гарнюня та Співробітник зупиняються в танці. Підходять до Дівчини. Дівчина з Співробітником допомагають вдягти крило на Гарнюню. Потім Гарнюня з Дівчиною вдягають друге крило на Співробітника. Дівчина полегшено зітхає і йде геть.
    Гарнюня з Співробітником беруть одне одного за руку, на якій немає крила і йдуть вглиб сцени.
    Затемнення.

    Сцена 6.

    Парубок сидить поряд з Коханою.
    Парубок: Не знаю, що в інших, які думки.
    Кохана: Ти так хотів почути правду.
    Парубок: Чого згадувати зараз.
    Кохана: Вибач.
    Парубок: Я стільки років жив без тебе. Я звик так жити. Тепер ти з’явилась.
    Кохана: Я біль спогадів тобі принесла знову.
    Парубок: З болем відчуваю, що живу.
    Кохана: Чи варто стільки болю?
    Парубок: Тобі що не болить?
    Кохана: Я не прийшла тоді...
    Парубок: А зараз?
    Кохана: Не знаю. Колись чекав і вже я не прийшла.
    Парубок: Не треба про це зараз.

    Сцена 7.

    Входить Керівник, він в чудовому настрої.
    Керівник: Мушу перервати вашу зустріч однокласників. Треба ще встигнути до кравчині.
    Кохана: Приємно було тебе побачити, через стільки років.
    Парубок: Навзаєм.
    Керівник: От і добре, тепер більше будете спілкуватись. Люба, я ще хотів нагадати...
    Кохана: Я пам’ятаю, на сеанс ще встигнемо. Це швидко.
    Керівник: Завтра на роботу. Твій макет тебе чекає, Парубче.
    Парубок: Так, гарно провести час.
    Керівник та Кохана йдуть.

    Сцена 8.

    Парубок: Поговорили. З Дівчиною було краще. Вона не знала усіх відповідей. Кохана знає все. І тому вона з іншим.
    Почув все що хотів. Напевно, Дівчина вже не прийде. Сьогодні не варто прокидатись уночі. Я буду сам.
    Почекаю ще ніч та другу і потім знов Гарнюню покличу.

    Сцена 9.

    Підходить Кохана.
    Парубок: Що сталося?
    Кохана: Сказала, що кульчик загубила.
    Парубок: Допомогти шукати?
    Кохана: Він у моїй кишені.
    Парубок: Не розумію.
    Кохана: Хотіла я сказати, що більше розмовляти нам не треба. Це тільки біль. Ми житимемо як і жили. Бувай.
    Парубок: До завтра.
    Кохана йде, махає рукою.
    Кохана: Знайшла.
    Затемнення.


    ДІЯ 4.

    Сцена 1.

    Кімната Парубка.
    Парубок: Ось і все. Усе скінчилось. Чому я не можу оговтатись? І Керівник дуже швидко, дивовижно швидко з усім погодився. Звичайно, мені потрібен відпочинок.
    Два тижні ніхто не знав де я і не хотів дізнатись.
    Я просто збиравсь з думками. Мені повинно бути легше. Але мені тільки стало... Як стало... Змирився, звик. Напевно.
    Дзвонять у двері.

    Сцена 2.

    До кімнати входить Гарнюня.
    Парубок: Ти тут?
    Гарнюня: Знала, що приїхав.
    Парубок: Радий, що ти пам’ятаеш.
    Гарнюня: Ти втомлений і виснажений. Де ти був?
    Парубок: Допомагав батькові на будівництві. Якраз вчасно знадобилась моя допомога.
    Гарнюня: Тому й не розповідав.
    Парубок: Не думаю, що це було доречним.
    Обоє замовкають.
    Парубок похмурий і не уважний. На краєчок ліжка кокетливо сідає Гарнюня, вона не може звернути його увагу на себе.
    Гарнюня: Не будь таким нудним та похмурим. Я тебе покину!
    Парубок(не уважно): Звичайно.
    Гарнюня: Ти слухай про що я кажу. Я тебе покину.
    Парубок(з гіркотою): Ти тільки обіцяєш.
    Гарнюня: Нарешті, розмовляєш як колись.
    Парубок: Гарнюня, що ти в мені знайшла?
    Гарнюня: Свою загибель.
    Парубок: Я серйозно, що ти в мені знайшла?
    Гарнюня: Ти хороший, добрий, навіть буваєш веселий.
    Парубок: Але ж є кращі за мене. Співробітник, щоб далеко не ходити.
    Гарнюня зістрибує з ліжка і починає нервово говорити.
    Гарнюня: Хто тобі сказав, от бісова баба. Це було одного разу, для сміху, поцьомкались та й все.
    Парубок: Заспокойся, я нічого не знав. Мені нічого ніхто не казав. Я так, для прикладу, не знав що влучив.
    Гарнюня горнеться до нього.
    Гарнюня: Нічого не влучив, це так. Я хотіла щоб ти ревнував.
    Парубок: Я ревную. (байдуже) Дуже.
    Гарнюня: А ти б міг йому за мене пику натовкти?
    Парубок: Якщо треба, як скажеш.
    Гарнюня: Не правильно, це повинно бути твоє особисте бажання.
    Парубок: Добре. А хто бісова баба?
    Гарнюня: Секретарка, вона мене знищити хоче. З того часу як Керівник мене вподобав.
    Парубок: Що?
    Гарнюня: А ти думав - поїхав, а світ стоїть на місці.
    Парубок: Не знаю.
    Гарнюня: Це і не вчора почалось.
    Парубок: А коли?
    Гарнюня: Ти взагалі щось навколо себе помічаєш?
    Парубок: Напевно ні.
    Гарнюня: Так от, після того як він посварився зі своєю нареченою, він переключився на мене повністю.
    Парубок: Посварився з Коханою?
    Гарнюня: Так. Так ось він мені життя не дає. Каже, що мріяв тільки про мене. Як можу відшиваю його, але якщо тобі байдуже. Він чоловік ще нічого, і в нього такі зелені очі.
    Парубок: Зелені, а я думав волошкові.
    Гарнюня: Я тобі кажу зелені.
    Парубок: А ти звідки знаєш?
    Гарнюня: Краще не питай. Хочеш я тобі плітки перекажу.
    Парубок: Перекажи.
    Гарнюня: Ця бісова Секретарка хоче крутити з Співробітником, а сама мріє про Керівника. Так от...
    Затемнення.

    Сцена 3.

    Гарнюня: Ти мене чуєш?
    Парубок: Вибач.
    Гарнюня: Тобі ця поїздка зовсім на користь не пішла.
    Парубок: Я знаю.
    Гарнюня: Вибач, я піду. Сидіти і балакати не маю бажання.
    Парубок: А що в тебе були інші плани?
    Гарнюня: Раніше в тебе були інші думки, і мені не доводилось стільки розмовляти. Ти знаєш, де мене знайти.
    Парубок: Пробач, я в такому стані.
    Гарнюня: Завтра побачимось. Па.
    Гарнюня йде, не обертаючись.

    Сцена 4.

    Парубок: Як я себе з Гарнюнею повів. Правильно казав Співробітник, нецікавий я став.
    Не можна таку жінку з таким обличчям зустрічати.
    Сама прийшла до мене. А я? Розмовляти почав, плітки слухати. З глузду з’їхав. Все раніше інакше було.
    Сьогодні вперше сказала мені, що покине. А я не кинувся, не вмовляв, щоб не робила.
    Нам було добре вдвох. Якщо вирішила піти — нехай йде. Це її вибір.
    А я? Сам не знаю, чого хочу.
    Добре було ці два тижні. Втомлювався, аж тіло гуло. Прокидався вночі — нікого. І знов життя зрозумілим здалося.
    Завтра буде інший день. Якщо Гарнюня схоче — разом будем.
    Парубок лягає на ліжко.

    Сцена 5.

    На ліжко до Парубка сідає поряд Дівчина.
    Парубок: Знов ти? Чому?
    Дівчина: Не знаю.
    Парубок: Невже це я хотів почути? Тому і побачив Кохану.
    Дівчина: Ні, але ти хотів правди.
    Парубок: Я хотів іншого, я не хотів цієї правди.
    Дівчина: Розумію.
    Парубок: Як ти мене могла зрадити?
    Дівчина: Ми були підлітками. Це були бздури.
    Парубок: Ти у це віриш?
    Дівчина: Ні, але це правда. Вона ж тобі сказала. Тобто я.
    Парубок (встає, починає ходити по сцені): У тому то й справа. Ти це не вона, вона не ти.
    Дівчина: Я. Просто виросла. Не варто нагадувати жінці що вона змінилась. Ти назвав її, нас, старою.
    Парубок: Невже так важко було прийти, тоді.
    Дівчина: Це була глупота.
    Парубок: Я вірив тобі.
    Дівчина: Я злякалась, що ти стрибнеш. Ми стрибнемо і розіб’ємось.
    Парубок: Але ти обіцяла?
    Дівчина: Так.
    Парубок: Коли коханню потрібні крила. Ми б просто полетіли.
    Дівчина: Ні.
    Парубок: Я їй ніколи не пробачу.
    Дівчина: Мені.
    Парубок: Ні, їй, тобі б я міг пробачити, а їй ні.
    Дівчина: Але вона це я. Я піду, пробач.
    Парубок: Назавжди? Ніколи не повернешся.
    Дівчина: Ніколи не повернусь. Парубок: Ніколи – яке безмежне слово.
    Дівчина йде геть, Парубок її не спиняє.

    Сцена 6.

    Парубок: Її я вигнав. Чому жінки всі йдуть від мене? Дівчина вже тиждень, як пішла. А я щодня згадую, як вона пішла.
    Добре, що хоч на роботі все гаразд. Проект прийняли. Гарнюня кудись поїхала і Співробітник відпустку взяв. Цей паркінг всіх нас виснажив.
    Все буде добре. Все.
    Стукіт у двері.
    Парубок: Цікаво, хто про мене згадав?

    Сцена 7.

    Парубок пропускає вперед себе Кохану.
    Парубок: Що ти тут робиш? Як ти мене знайшла?
    Кохана: Ноги привели.
    Входить Дівчина.
    Дівчина (передражнює): Ноги привели. (пихато) Це я тебе сюди привела. (тихо) Ми разом прийшли.
    Парубок: Що ти хотіла?
    Парубок не помічає Дівчину.
    Кохана і Дівчина (говорять разом): Я хотіла тобі щось дати.
    Кохана відкриває руки, в руках в неї маленькі крила.
    Кохана: Вони не потрібні мені без тебе. Мені не страшно. Я прийшла.
    Парубок йде на зустріч Коханій, вони цілуються довго.
    В цей час Дівчина біжить за куліси і пристрибуючи вибігає тягнучи два великих крила.

    Завіса.

    Жовтень 2011.


    Адреса: aksioma@neonet.ua
    Головна.

    Передрук матеріалів забороняється.
    Copyright © 2003-2016. All rights reserved